Розділ 26

Наступного ранку Катерина знову поїхала до Черненків. Цього разу їй відчинила Анна. Вона мала неспокійний вигляд. Її тривожив Артем, що не міг ніяк заспокоїтися. Катя ж переконала подругу, що він стане спокійним після першого заняття, коли втямить, що не все утрачено і все ще може бути добре.

Біля вікна знову сидів Артем, але обернувся, коли почув знайомі кроки.

- І хто в нас тут знову нервує? – пустотливим тоном спитала Катя.

- Нічого з собою не можу з собою зробити, - зніяковіло підсміхнувся той.

- Зараз прийде тренер, і все мине. Ти щось снідав? – турботливо спитала Катя, коли поглянула на Анну, яка поквапливо допивала каву на кухні.

- Так, ми снідали всі разом перед тим, як батьки поїхали в офіс.

- От і добре! А обід приготуємо з Анею! Є якісь особливі побажання?

- Є, але не знаю, чи зможете мені таке приготувати.

- Для Черненків і Алексієнків немає нічого нездійсненного! – відповіла з гідністю Катя.

-Аня знає, що ми зазвичай їли на обід у Львові, а на десерт я би з’їв фамільного сирника,  - прошепотів хлопець.

Катерина і Анна подивилися одна на одну і викривились в квасній усмішці.

- Сирник, то сирник! – зітхнула Катя.

Зненацька по будинку рознісся дзвінок. Стало зрозумілим те, що, нарешті, приїхав чарівник, який зможе повернути їм здорового і впевненого у собі Артема. Аня подалась відчиняти, а Катя поцілувала коханого, щоб тривога покинула його остаточно.

Буквально через кілька секунд зайшов Микита, Костя і ще один хлопець, який був незнайомцем для друзів і давнім приятелем для Каті, проте про це вона навіть і не здогадувалася до його приходу.

- Алексієнко?- несподівано вигукнув хлопець.

- Холоденко? - підсміхнулася дівчина.

- Той самий! – зареготав юнак.

Вони підійшли один до одного і обійнялись.

- Це ж скільки років минуло?! – спитала Катя.

- Шість, Катрусю! Ми цілих шість років не бачились!

- Як швидко час несеться! Ти ж геть не змінився!

- Так і є. А тебе геть не спізнати!

- Справді так зостарілася?

- Та тю на тебе! Ти ж квітнеш і квітнеш! – із захватом викрикнув юнак.

Артем, спостерігаючи за цією сценою, злегка підняв брову, явно намагаючись розібратися, ким для Каті був цей Данило. Його погляд ковзав то на Катю, то на її давнього знайомого. Він ніяк не міг зрозуміти, що саме турбувало його більше: чи ця несподівана тепла зустріч, чи те, що він раніше ніколи не чув про Данила.

— Ем, — кашлянув Артем, привертаючи до себе увагу. — Може, ви все ж таки поясните, як ви знайомі? Бо я тут почуваюся... зайвим.

Катя обернулася до нього і легенько засміялася:

— Артемчику, пробач, я трохи захопилася! Дмитро і я були однокласниками. Він завжди був першим у всьому — від спорту до математики. Навіть зараз, схоже, вирішив залишитися таким же крутим!

- А я так розумію це наш пацієнт, так? – юнак обережно починав знайомство з хлопцем.

- Ви тут знайомтесь, практикуйтесь, а ми почекаємо на вулиці, - сказала Катерина.

 Друзі залишили їх віч-на-віч і зайняли свої місця у альтанці неподалік. Вони протеревенили майже дві години без упину. Костя насмілився запитати у Каті, чи можна цьому юнакові йняти віру. Дівчина переконувала друзів, що розумнішого хлопця в школі годі було і шукати. Вони просиділи одинадцять років за однією партою, тому знає, що йому можна довіряти. Друзі і собі почали згадувати шкільні роки і ділитися спогадами про ті щасливі роки.

Сонце вже почало хилитися до горизонту, коли в альтанці розгорнулися теплі розмови про минуле. Костя, слухаючи розповіді Каті, зауважив:

— То ви були парою шкільних відмінників?

— Ну, не зовсім, — засміялася Катя. — Ми швидше були командою. Дмитро завжди блискуче розв’язував задачі з математики, а я допомагала йому з літературою.

— І як це працювало? — з інтересом запитав Микита.

— Чудово! — відповіла Катя, її очі заблищали від спогадів. — Я читала йому вірші, а він записував формули для контрольної. Ми доповнювали одне одного.

— Тобто він завжди був "мозковим центром"? — пожартував Костя.

— Саме так, — кивнула дівчина. — Але зараз це вже неважливо. Головне, що він знає, як допомогти Артемові.

— Ну, якщо ти йому довіряєш, то й ми також, — резюмував Микита.

Розмова плавно перейшла до їхніх власних шкільних пригод. Костя розповів, як колись випадково зіпсував шкільну сцену фарбою, коли готувався до вистави. Микита згадав, як вони з друзями заховалися в кабінеті географії, щоб уникнути контрольної.

— А ти, Катю, якусь витівку згадаєш? — поцікавився Костя.

— Ох, хіба ж це витівка, але одного разу ми з Дмитром вирішили довести, що вчитель фізики помилився у задачі. Нам було лише 12, а ми з такою серйозністю намагалися скласти альтернативне рішення.

— І що, вдалося? — запитав Микита.

— Ще й як! Вчитель навіть подякував нам і сказав, що такі учні — це мрія кожного педагога.

Друзі засміялися, уявляючи це. Розмова повернула їх у ті безтурботні дні, коли всі мрії здавалися досяжними.

Вони і не помітили як з будинку вийшов втомлений, але задоволений лікар.

- Ну, що, як все пройшло? – Алексієнко почала засипати хлопця запитами, коли той підійшов до неї.

Лікар усміхнувся, витираючи піт із чола.

— Все йде за планом, — спокійно сказав він. — Артем добре попрацював, хоча йому буде потрібен час, щоб звикнути до навантажень.

— А як його стан? — Катя схвильовано нахилилася вперед.

— Фізично він готовий до відновлення. Головне — не поспішати і дотримуватись режиму. Але, Катю, — лікар глянув їй у вічі, — тут багато залежить від його психологічного настрою.

— І як він? — тепер уже втрутився Костя.

— Починає вірити в себе. Але, знову ж таки, це тільки початок. Є сподівання, що буде ходити через тижнів два. Не те, що через місяць.

- На тебе вся надія, друже!