Розділ 25

Сьогодні в родині Черненків справжнє свято для всіх. Артема виписали з клініки, в якій він пробув більше двох тижнів. Саме Катерина наполягала на тому, щоб коханого відпустили додому. Вона бачила, як Артему було лячно і неприємно тут знаходитися. А вдома на нього чекали батьки, потомлені одноманітними маршрутами: з дому – до лікарні, з лікарні – додому. Також не тямила себе від нудьги без брата Анна. Вона теж не зраджувала цьому шляху.

За день до повернення додому Катерина облаштовувала для коханого кімнату на першому поверсі. Через стан здоров’я юнак був змушений зрадити своїй просторій спальні з терасою і переселитися до невеличкої сірої кімнатки. А все через візок, який не можливо буде ні спустити, ні підняти на другий поверх. Тому тепер всі готувалися до нового порядку в домі.

Катерина ретельно облаштовувала кімнату для Артема, вкладаючи в це всю свою любов і турботу. Незважаючи на невеликі розміри кімнати, вона намагалася зробити її затишною та функціональною. Стримані сірі стіни ожили завдяки яскравим декоративним подушкам, пледу та невеличким картинами, які Катя власноруч намалювала.

На стіні з’явилася полиця з книгами, які Артем любив читати, а біля вікна стояв невеликий столик для його ноутбука та інших необхідних дрібниць. Дівчина навіть розмістила поруч мініатюрний акваріум із золотими рибками, які, на її думку, повинні були додати позитиву.

- Катю, ти тут не кімнату, а цілий витвір мистецтва створила, - посміхнувся Максим, заходячи до кімнати. Він приніс дерев’яне крісло, яке допомагатиме Артему сідати і пересідати з візка.

- Ну, не могла ж я просто поставити ліжко і залишити його в чотирьох стінах, - відповіла Катя, поправляючи квітковий горщик на підвіконні. - Він повинен відчувати, що навіть тут може жити повноцінно.

- Ти молодець, сестро. Артем точно оцінить твої старання, - сказав Максим і поплескав її по плечу.

- Я на це дуже сподіваюся, - тихо відповіла дівчина, зупинившись на мить і задумливо глянувши у вікно.

Згодом вона додала останній штрих – маленьку табличку на дверях із написом: "Кімната мрій Артема", яку вирізала з дерева й пофарбувала яскравою фарбою.

- Ну от, тепер усе готово, - вдоволено проговорила вона, відступаючи на крок, щоб ще раз оглянути кімнату.

Катерина відчувала, що ця кімната стане для Артема не просто місцем відпочинку, а новим початком. Вона вірила, що навіть у найскладніших обставинах важливо мати простір, який надихає і нагадує про найважливіше – про підтримку та любов.

Наступного дня Катерина у піднесеному настрої помчала до лікарні, де на неї чекав не такий життєрадісний Артем. Вона швиденько збирала речі у валізу, при цьому щось лепечачи коханому. Тільки цей милий голосок змушував хлопця усміхатися. Коли речі вже були зібрані, Алексієнко сіла на край ліжка коло Артема і виморено зітхнула.

- Здається, нічого не забули, - вона огляділася навкруг і оглянула палату, чи не залишила тут чогось важливого або не дуже.

- З однієї в’язниці в іншу, - хлопець не приховував сум у своєму голосі.

- Не вішай носа, чувак! – Катерина по-дружньому штовхнула його в лікоть. - Вдома буде веселіше. Ми всі будемо поряд. Ти ще назад сюди попросишся! Матуся залітатиме до тебе щохвилинно і запитуватиме, чи щось потрібно. Тато кожного вечора докладатиме тобі новини компанії. Анюта точно не дасть тобі нудьгувати!

- Головне, щоб ти була поруч, - Артем взяв Катю за руку і ласкаво поцілував у бліду щоку.

Двері в палату відчинилися і увійшов Максим, який привіз із собою і візок. Артем з відразою подивився на нього. У його очах читався смуток. Вони, ніби говори говорили: "Все, що завгодно, але тільки не візок".

Максим, помітивши вираз обличчя Артема, трохи затримався на порозі. Йому було важко бачити друга в такому стані, але він знав, що не можна втрачати часу.

- Ей, не дивися так, - усміхнувся він і підійшов ближче. - Візок, звісно, не найкращий варіант, але це тимчасово. Як тільки ти наберешся сил, все зміниться.

Артем не відповів. Він дивився на візок, і його серце наповнювалося важким відчуттям безсилля. Катерина помітила це і намагалася знову підбадьорити його, підходячи ближче.

- Артеме, ти зможеш це пережити. Це тільки перший крок. Потім буде легше, повір мені.

Максим поставив візок поруч і знову подивився на друга.

- Ну що, давай, погнали додому! Нікуди не підеш, але хоча б з комфортом!

Артем знову глянув на нього, і хоч у його погляді ще не було повної надії, але він зрозумів, що без допомоги друзів і Каті не зможе пройти через це. Стиснувши зуби, він зважився.

- Добре, давайте, - нарешті вимовив він і, ковзаючи поглядом по кімнаті, зібрався сісти в візок.

Катерина відчула, що цей крок був великим для нього, і вона знову стала його опорою, тримаючи його руку, поки Максим допомагав йому сісти. Вони разом вирушили до дверей, залишаючи лікарню позаду.

Вечір пройшов в атмосфері тепла та затишку. Артем відчував, як кожен куточок дому наповнюється звуками сміху та радості. Мама, як завжди, була в центрі всіх приготувань, не дозволяючи нікому навіть наближатися до кухні. Вона з усією своєю любов'ю готувала для сина, без зайвих помічників, адже кожен смачний шматочок був для неї, немов маленьке свято для Артема.

Катерина, сидячи поруч, весь час тримала його за руку, не зводячи погляду. Вона посміхалася, дивлячись на нього, не кажучи зайвих слів, просто насолоджуючись тим, що вони вдома, разом. З її обличчя не сходила усмішка, і навіть Артем почав відчувати, як поступово повертається віра в майбутнє.

Кожен момент поруч із нею здавався особливим, і йому не було важливо, скільки часу мине, він знав, що все буде добре, поки вона поруч.

Друзі і родичі, які також були на святі, підтримували його, намагалися не нагнітати обстановку, говорили про звичні речі, сміялися і обмінювалися новинами. Однак для Артема найбільше значення мали прості моменти: посмішка Катрі, її ласкаві слова, коли вона запитувала, чи все в порядку, чи не болить.