Розділ 24

Лікар поглянув на Катерину і, здавалося, вагався. Він не міг одразу знайти слова, щоб правильно подати важливу інформацію.

- Результати не зовсім ті, на які ми сподівалися, - почав він обережно. – Хоча стан Артема покращується, ми все ж виявили деякі несподівані моменти, які потребують додаткової уваги.

Катерина затамувала подих, намагаючись не дати волю своїм емоціям.

- Які саме? – запитала вона з помітною напругою в голосі.

Лікар почав пояснювати детальніше.

- Не буду говорити загадками, бо в діагнозах ви, напевне, нічого не тямите. Справа в тому, що через травми хлопець не зможе ходити.

Для лікаря це вже стало звичною справою говорити людям правду без прикрас. Як він вважав, що це не найгірше, що могло трапитися з цим хлопцем після автокатастрофи. Про зупинку серця під час операції, хірург вважав за потрібне, не розповідати.

Катерина дивилася на лікаря і не могла повірити, що жахіття і бідування ще їх не залишили, а лише відступили, щоб ввірватися у їхнє життя із новою силою. Серце наче зупинилося, і здавалось, що час перестав існувати. Їй було важко зрозуміти, що лікар сказав. Вона не могла сприйняти ці слова.

- Що... що ви маєте на увазі? – вона задала питання, хоча сама вже відчувала, що це не може бути помилкою.

Лікар важко зітхнув, намагаючись бути якомога обережнішим.

- Через серйозні пошкодження нервових закінчень в спинному мозку, є висока ймовірність, що відновлення рухової функції буде дуже важким або неможливим. Я кажу це не для того, щоб вас налякати, а щоб ви були готові до того, що попереду буде довга і складна реабілітація.

Катерина відчула, як з грудей зривається глибокий, сповнений болю видих. Її очі заповнилися сльозами, але вона намагалася триматися. Вона не могла показати свою слабкість, особливо зараз.

- І... що нам тепер робити? Як йому допомогти? – її голос був ледь чутним, але вона прагнула почути хоч якусь надію.

Лікар подивився на неї з розумінням.

- Реабілітація – це довгий процес, який вимагає багато терпіння та зусиль. Ми почнемо з фізіотерапії, знову будемо пробувати відновлювати рухи, але результатів, можливо, не буде миттєвих. Головне, щоб ви були поруч з ним, підтримували, допомагали не здаватися.

Катерина кивнула, хоча слова не мали значення. Вона була готова до боротьби. І для неї не було іншого варіанту, як тільки стояти поруч з Артемом, не зважаючи на будь-які труднощі.

- Це назавжди? - запитала Алексієнко, коли відійшла від потрясіння і зібралася з думками, щоб сформулювати речення чітко і якомога зрозуміліше.

- Якщо буде проходити курс реабілітації, виконувати всі рекомендації, то через місяць стане на ноги. Але якщо втратить віру, і його ніхто не буде підтримувати на шляху до одужання - залишиться в інвалідному візку назавжди. Йому потрібно це повідомити, бо він рано чи пізно запитає, коли йому можна буде підійматися з ліжка.

- Я спробую з ним поговорити, - сказала та і швидко покинула кабінет.

Дівчина сіла в автомобіль і рушила до торгового центру, щоб купити продукти. На допомогу вона покликала Анну. Після покупок Катерина вирішила поговорити з сестрою коханого. Для цього вона вибрала кафе на першому поверсі, де вони з подругами часто переводили подих після шопінгу.

- Аню, мені потрібно тобі дещо повідомити, - сказала Катя, зробивши ковток гарячої кави, оскільки на вулиці через зливу похолоднішало.

- Так, я слухаю, - дівчина опустила горнятко на блюдце і уважно поглянула на занепокоєну Катю.

- Я говорила в лікарем, - поволі Катя підступала до тих страшних слів, які сама собі боялась повторювати.

- І що він сказав? З моїм братиком усе добре? – Анна дивилася на подругу щирими і радісними очима, проте глибоко в душі розуміла, що новини не будуть такими ж позитивними, як і вона.

- Артем якийсь час не зможе ходити, - Катерина озвучила словами свій страх, але навіть після цього їй не полегшало.

Анна відразу застигла. Її обличчя змінилося, і, хоча вона намагалася зберегти спокій, в її очах з’явився страх і тривога. Слова Катерини звучали для неї, як удар, від якого важко оговтатися.

- Що?! – Анна вдихнула глибоко, ніби намагаючись прийняти те, що тільки що почула. – Ти жартуєш, так? Це якась помилка?

Катерина покачала головою, намагаючись стримати сльози, але вони все одно з'явилися на очах.

- Ні, це не помилка. Лікар сказав, що через пошкодження спинного мозку, йому буде дуже важко відновити рухливість. Реабілітація може зайняти дуже багато часу. І навіть тоді невідомо, чи зможе він знову ходити.

Анна кілька секунд мовчала, намагаючись переварити цю новину. В її очах з’явилися сльози, але вона швидко витерла їх, роблячи вигляд, що тримається.

- Я не знаю, як це сприймати... Я думала, що все буде добре, - прошепотіла вона, її голос зрадливо тремтів. – Це не може бути правдою.

Катерина взяла Анну за руку, намагаючись підтримати її, але її власне серце билося з такою ж тривогою.

- Якщо буде лікуватися, то скоро зможе знову ходити і жити тим життям, яким жив раніше, - Катя ж думала, що все, як і раніше, може і не бути, бо цей біль і безпорадність можуть залишити слід в душі хлопця навік.

Лікувати душу важче, ніж загоювати рани на тілі.

- Що ж буде з Артемом? Він же цього не винесе.

- Я не знаю, як йому про це сказати, - Катерина зітхнула, відкинулася на спинку крісла і задивилася у вікно.

- Серце підкаже тобі, що робити. Буде краще, якщо ти сама йому про це скажеш. Тільки ти його можеш розрадити.

- Згода, ще подумаємо, як правильно учинити. Ти їдь до клініки, а я поїду додому щось приготую.

- Домовились.

Дівчата розплатилися за замовлення, вийшли з торгового центру і розійшлися в різні сторони. Катерина попрямувала до автостоянки, а подруга спіймала біля входу таксі і рушила до брата.

Катерина сіла в машину і, завівши двигун, вирушила додому. Дорога здавалась незвично довгою. Її думки не покидали Артем. Як би вона не намагалася розібратися в ситуації, серце все одно билося швидше від тривоги. Потрібно було прийняти важке рішення, знайти слова для нього, але як?