Розділ 23

Катерина прокинулася від того, що хтось ласкаво гладив її волосся. Розплющивши очі, вона побачила Артема, який усміхався. П’ять років тому дівчина закохалася в цю посмішку і тільки завдяки їй тут зараз знаходиться.

— Ти прокинулася, — тихо промовив Артем, нахиляючись до неї, і його голос був такий звичний, такий рідний, що вона могла слухати його вічно.

— Як ти? — запитала Катя, ще не повністю відійшовши від сну.

Артем усміхнувся, але його очі стали серйозними.

— Краще. І завдяки тобі, — відповів він і погладив її руку. — Ти тут поруч, і це найважливіше.

Катя відчула, як її серце наповнюється теплом від цих слів. Всі труднощі, з якими вони стикалися, здавалися такими незначними поруч з тим, що вона мала зараз. Кохання, яке їх зв’язувало, було сильнішим за все.

— Ти є для мене всім, — промовила Катя, і її голос був сповнений щирого відчуття вдячності.

- Ти так учора і не поїхала? - спитав він.

- Я не могла покинути тебе одного, - вона солодко потягнулася.

- Катю, я хотів запитати. А що це за кулон? - він потягнувся рукою до тумбочки і взяв прикрасу у долоню.

- Мені його дала баба Мотря. Сказала, що він цілющий. Я подумала, що подіє і взяла його з собою, - посміхнулася Катерина.

- Навсправжки, врятував. Я так вперто не хотів ввіряти цьому передбаченню. А воно справдилося…- зітхнув юнак.

- Вона ж не тільки погане вбачала. Знаєш, мені вчора такий сон радісний приснився. Відразу ж повірила, що все буде добре і ти повернешся до мене.

- І який же? – хлопець зацікавлено поглянув на дівчину.

- Сниться: така чудова галявина. Навколо все у сонячному світлі і так багато квітів… Я була вагітна...Позаду ти бігав за дівчинкою, років п’яти. Ми були такими щасливими, - дівчина замислено дивилася у вікно, де теж світило блискуче сонце.

- Це буде єдиний сон, в який я повірю, - посміхнувся він і погладив героїню по щоці.

Катерина подивилася на нього, її серце трохи затрепетало від тих слів. Вона не могла не помітити, як його очі сяяли, а в погляді була така ніжність, що вона відчула, як її думки змінюються, розцвітаючи, як ті квіти на сонячній галявині.

— Може, не тільки сон, — тихо відповіла вона, розуміючи, що це не просто марення. Вона вірить у своє щастя, у їхнє майбутнє.

Артем взяв її руку, міцно притягнув до себе.

— Ти маєш рацію. Це може стати нашою реальністю, — промовив він, і його голос звучав впевнено, як ніколи.

Катерина відчувала тепло його рук і віру в те, що попереду на них чекає щось прекрасне, що, навіть у найскладніші моменти, вони разом здолають будь-які труднощі.

— Я вірю в це, — шепотіла вона, поклавши голову на його плече. І в той момент світ навколо них був яскравим і безмежно добрим.

Раптом задзвонив телефон дівчини. Катерина зовсім забула про те, що попрохала Єгора їй зателефонувати, як тільки він прилетить.

- Так, Єгоре. Ти прибув уже? – відповіла на дзвінок Алексієнко.

- Уже давно. Через купу невідкладних справ забув тобі сказати.

- Ти задоволений домом? Усе сподобалось? – пробелькотіла та.

- Усе, що підібране твою уявою, є для мене витвором мистецтва і не може не тішити моє критичне око. Ти зробила мій мінімалізм затишним. Тепер розповідай: як ти? Як Артем?

- Добре. Зараз будемо снідати, - промовила героїня і краєм ока поглянула на задуманого Артема.

- Він вже опритомнів?

- Так. Ще напередодні ввечері.

- Я радий за вас. Гаразд. Я маю їхати на зустріч. Потім ще зателефоную.

- Добре. Не голодуй там і не перепрацьовуйся, - з піклуванням в голосі промовила Катерина і посміхнулася.  

- Не турбуйся за мене, мила. Бувай.

Катерина закінчила розмову і поклала телефон на тумбочку. В її серці було спокійно, але думки все одно залишалися розсіяні. Їй було важко поєднувати ці два світи — той, що був з Артемом, і той, де існував Єгор. Але зараз усе здавалося на своїх місцях. Її серце належало Артему, і вірити в майбутнє вони могли тільки разом.

Артем знову глибоко замислився. Катерина підійшла до нього, сідаючи поруч. Вони довго мовчали, насолоджуючись тишею і світлом ранкового сонця, яке заливало палату.

Дівчина поклала слухавку і осміхнулася. Вона задоволена тим, що спромоглася зберегти теплі взаємовідносини з Єгором і може бути для нього приятелькою.

- Це Єгор дзвонив? - запитав Артем.

- Так. Але нічого не встиг розповісти, бо знову хтозна-куди біжить.

- Ти так і не сказала учора: чому ти не полетіла з ним?

- У мене ще є незавершені справи в агентстві і, до того ж, я хочу бути поряд з тобою. Ти ж лікував мене. Тепер моя черга.

- Ти можеш летіти до Єгора. Я вже якось сам буду очунювати. У тебе робота, а я ще довго буду оклигувати.

- Не думай про це. Головне, що ми разом.

- А як же Єгор? – невпевнено поцікавився той.

- Це хіба для тебе так важливо?

- Ні, але…

- Жодних «але»! - поставила крапку в суперечці Катерина і усміхнулася.

Артем замовк, але все ж відчував внутрішнє невдоволення. Він не міг позбутися думок, що Катерина не має жертвувати своїм життям заради нього. Але бачачи, як вона намагається бути поруч, він усвідомлював, що це справжнє кохання. Водночас він не міг не відчувати себе винним.

— Ти справді хочеш залишитися? — м'яко запитав він, дивлячись їй в очі.

Катерина вперто кивнула, притискаючи його руку.

— Так, я хочу бути тут. І, до того ж, для мене важливо, щоб ти відновився. Тому буду поруч і зараз, і в майбутньому.

Артем усміхнувся, хоч і з легким смутком у погляді. Він знав, як важливо для Катерини бути поряд, але йому не хотілося обтяжувати її своєю залежністю.

— Добре, але якщо тобі щось потрібно, ми можемо знайти компроміс. Ти не повинна відмовлятися від своїх планів заради мене.

Катерина посміхнулася ще ширше, намагаючись заспокоїти його:

— Не хвилюйся. Мої плани тепер включають тебе. І я щаслива бути з тобою.