Розділ 21

Всю ніч Катерина провела в лікарні. Друзі роз'їхалися по домівках. Вона ж сказала, що поки Артем не отямиться -  нікуди не поїде. Лишилися тільки Черненки.

- Даремно ти не поїхала, Катрусю. Поїла би, виспалась, - тітка Таня, як мама, гладила її по волоссю.

- Поки не дізнаюся, що йому краще - звідси ні ногою. Буду тут скільки треба. Місяць, рік, вічність... Байдуже. Головне, щоб з ним…Я не покину його, - Катя силувалася затримати сльози в куточках своїх очей, але вони продовжували текти зі зламаної душі.

Тітка Таня тихо зітхнула, бачивши, як важко Каті. Вона сіла поруч і обійняла її, намагаючись бути хоча б маленьким джерелом підтримки, хоч і розуміла, що ні слова, ні втішання не можуть допомогти в таку хвилину.

- Я розумію тебе, Катю, - сказала вона м'яко. - Ти маєш право на сльози, на біль. Але інколи, коли немає сил, треба просто дозволити собі відпочити. Він би не хотів, щоб ти зламалася через нього.

Катерина похитала головою, ніби заперечуючи ці слова, але в її серці, хоч і не могла визнати цього, з'являлася якась частка сумніву. Вона не хотіла відпускати цей біль, не могла дозволити собі хоча б на мить відпочити від нього.

- Я повинна бути тут, поруч з ним... Я не можу залишити його зараз, - прошепотіла вона, гірко стискаючи руки.

- І будеш, Катю. Ти сильна, і я вірю, що ти витримаєш. Але ти також маєш право трохи подбати про себе. Якщо не будеш сильною для себе, не зможеш бути сильною і для нього, - тітка Таня спробувала заспокоїти її.

Катерина довго сиділа мовчки, потім підняла голову, дивлячись у темряву через вікно. Її серце боліло, але вона розуміла, що не може втратити віру, не може опустити руки. Вона залишалась з Артемом, і це давало їй хоч якусь надію.

- Я залишаюсь, - повторила вона твердо. – І буду чекати.

Усі медсестри і лікарі не могли без жалю поглянути на Катю. Колір її шкіри неквапливо зливався зі стіною. Дівчина по декілька разів на день підходила до працівників лікарні і просила дати їй заспокійливі. Без них не минав жоден день існування Алексієнко. Від розпачу у матерів бракувало сил, щоб завадити дівчині труїти себе, бо самі не відали, як їм добути спокій.

І хоча лікарі часто радили їй зробити паузу і подумати про своє здоров’я, Катерина лише зітхала й по черзі відмовлялася від допомоги. Вона була занурена в свій біль настільки, що не могла думати про нічого іншого. Всі її думки крутилися навколо Артема, і нічого більше не мало значення.

Її байдужий вигляд, туга в очах і безпорадність не залишали байдужими навіть досвідчених медиків. Дехто намагався поговорити з нею, відвести до лікаря, але дівчина все одно відмовлялася, знову й знову запитуючи, чи є якісь новини про стан Артема.

Катерина намагалася зробити все, щоб підтримати Тетяну Іванівну та Віктора Васильовича, навіть якщо всередині вона почувалася зовсім розбитою. Іноді, сидячи з ними поруч, вона відчувала, як важливо бути в цьому моменті разом, не залишаючи один одного на самоті зі своїм горем.

Час від часу вона помічала, як старші люди дивляться на неї з надією, як на ту, хто може принести хоч якусь полегшення в цей важкий час. І хоча її власне серце було наповнене болем, Катерина знаходила сили піклуватися про них. Спільні розмови про Артема дарували хоч якісь миті спокою. Розповіді про дитинство Артема, його пустощі й добрі вчинки, навіть незначні деталі, які залишалися в пам'яті, змушували їх згадувати його з усмішкою і надією, що все буде добре.

Максим, який привозив обіди, став своєрідною підтримкою для всіх. В його присутності все здавалося більш організованим і менш важким. Кожен обід і кожна чашка кави стали нагадуванням про те, що навіть у найтемніші моменти є місце для людяності та турботи.

Одного разу, коли Катя принесла черговий стаканчик кави із автомату, Тетяна назвала дівчину ніжно і ласкаво: «невісточка». Від почутого слова героїня навіть розчулилася…Цей душевний зв'язок уже не розірвати…

Катерина замріяно дивилася на Тетяну Іванівну, коли та з ніжністю вимовила це слово. "Невісточка" – так просто, але так важливо. Катерина відчула, як її серце наповнилося теплом, а сльози, які вона намагалася стримувати, знову заполонили очі.

Це слово було як обітниця, ніби привітання до нової сім'ї, до нового життя. І хоча обставини, за яких вона опинилася тут, були гіркими, ця привітність, цей душевний зв'язок між нею і родиною Артема, надавала їй сили. Вона розуміла, що більше не може залишитися просто «Катериною». Вона стала частиною цього дому, цієї родини, і, можливо, навіть більше ніж просто нареченою.

Тетяна Іванівна, дивлячись на неї, здогадувалася, що ці слова справді глибоко вразили дівчину. Її обличчя віддзеркалювало не лише біль, але й велику вдячність і надію на те, що все ще не втрачено. Вона розуміла, що, незважаючи на всі труднощі, вона стала невід’ємною частиною цього важливого періоду в житті родини, і, ймовірно, це стало важливим кроком до зцілення всіх сердець.

- Я завжди тебе підтримуватиму, невісточко, - додала Тетяна, обіймаючи її, і в її словах звучала не лише материнська турбота, але й справжня, щира любов.

Ці слова стали для Катерини втіхою, не тільки через їх теплоту, а й тому, що в них був відчутний зв'язок, якого вона так давно прагнула.

З палати вийшла медсестра і підійшла до сім`ї Черненків.

- Лікар сказав, що хтось може зайти до пацієнта на кілька хвилин. Йому краще, але так само без свідомості.

- Іди, Катрусю, йди, - виговорила Тетяна.

- А ви? – дівчина поглянула на втомлене чеканням обличчя жінки.

- Ми ще встигнемо. А ти побачиш, що все добре і поїдеш додому. Тобі варто поспати. Ти ледве стоїш на ногах.  

Дівчина кивнула і піднялася з місця. Медсестра простягнула дівчині білий халат. Катя тремкими руками накинула його собі на плечі. Її нігті втиснулися в епідерміс долонь. Страх помаленьку добирався до серця. Вона ще не бачила Артема після аварії і тому не відала, що її очікує там, за дверима.