Розділ 20

У будинку Алексієнків не було нікого, окрім Каті. Вона милувалася собою в своїй спальні перед величезним свічадом. На ній ідеально сиділо біле плаття, про яке вона мріяла з дитинства.

Катя відчувала себе найкрасивішою і найщасливішою в цей момент. Біле плаття, яке виглядало як щось з казки, підкреслювало її струнку фігуру, а її волосся, зібране в ніжний пучок, додавало образу легкості. Вона оберталася перед дзеркалом, кожен рух був сповнений грації, наче вона була головною героїнею власної казки.

Відчуття самозадоволення переповнювало її, і, здається, весь світ цього моменту належав тільки їй. Але навіть серед цієї прекрасної тиші в її серці залишалася легка тривога: чи справді цей момент, цей образ стане таким же важливим, як вона собі уявляла все це дитинство?

Її потривожив тільки скрипіт вхідних дверей.

- Матусю, я в своїй кімнаті! - вигукнула дівчина радісним голосом. - Правда, воно прекрасне? - захоплювалася вона, кружляючи по кімнаті.

- Я навіть не знаю, що прекрасніше: ти в сукні чи сама сукня, - сказав до болю відомий чоловічий голос.

Катерина миттєво загальмувала і моментально обернулася. Вона побачила перед собою Артема.

Катя відчула, як її серце раптово забилось швидше. Перед нею стояв Артем, з його знайомим виразом обличчя, який завжди мав здатність змусити її почуватися одночасно комфортно і знервовано. Вона не очікувала його так раптово, і хоч намагалася зберегти спокій, внутрішньо її охопило хвилювання.

-  Що ти тут робиш? - запитала вона, коли підійшла до хлопця.

- Заїхав попрощатися, - невпевнено дав відвіт той.

- Попрощатися? – дівчина ніяково поглянула на Артема.

- Так. У тебе завтра весілля. Потім ти відлітаєш...- впівголоса сказав хлопець.

- Будеш мене відмовляти? – гірко всміхнулась Катерина.

- Хотів, але не буду, - похитав головою Черненко.

 В її голосі лунала така біль, що навіть він, звиклий до її холодної впевненості, відчув її втому. Між ними виникла пауза, і ніби весь світ зупинився на тому моменті, коли все стало надто складним, щоб зрозуміти, куди веде кожен з них.

Він зробив декілька кроків уперед і впритул підступив до дівчини.

- Дякую. Ти сам розумієш, що так буде краще для нас обох, - говорила Катерина, тереблячи бісеринки на своїй сукні.

Артем поглянув на неї, і його очі стали темними від емоцій, які він намагався приховати. Він забирав кожне її слово, немов останній спогад, бо знав, що це може бути його останній шанс залишити хоч якусь частку її в своєму житті.

- Ти так кажеш, але я не зовсім вірю, що це дійсно буде краще, - тихо промовив він, наближаючись ще на крок. – Ти лукавиш із собою, Катю.

Вона підняла погляд, і на її обличчі застигла сумна рішучість.

- Ні, я не лукавлю, – відповідала вона, намагаючись знайти сили в голосі, хоч серце, здавалося, ось-ось зірветься від внутрішнього болю.

-  На жаль, ти не можеш зрозуміти одного: його прізвище в паспорті не вб'є любов в твоєму серці до мене, - парубок поклав руки на плечі дівчини.

Катя застигла, відчуваючи на плечах його руки, які були важкими, але водночас ніжними. Вона ніби замерзла на місці, не знаючи, чи варто відповісти, чи краще залишити все без слів. Її серце билося швидше, і вона відчувала, як кожен його рух запалює внутрішній вогонь, якого вона намагалася загасити.

- Артем, це не так просто, - ледве чутно промовила вона, відводячи погляд. – Ти не розумієш, що я не можу дозволити собі знову втратити все, що я вибудовувала. Ти і я... ми вже з іншого світу.

Але Артем не відступав. Він нахилився ближче, знову шукаючи її погляд.

- Ти все ще любиш мене, Катю, це видно. І я знаю, що ти не зможеш забути мене, навіть якщо намагатимешся, - сказав він, і його голос був сповнений тепла і тривоги. – І прізвище в паспорті, і обов'язки не змусять тебе змінити того, кого ти носиш у серці.

Катя закрила очі, борючись з усіма емоціями, що знову прокидалися всередині неї. Вона відчула, як його слова обпікають, бо вони були правдою, хоча вона й не хотіла їх визнавати. Її серце рвалось до нього, але розум відмовлявся повірити, що це може бути їхній шлях.

- Ти правий, – вона сказала це з важким подихом, як ніби визнавала поразку. – Але ми вже не можемо повернутися назад. Моя дорога інша тепер.

Артем відпустив її плечі, але його погляд залишався впертим. В ньому було щось таке, що змушувало її відчувати, як кожне слово і кожен рух знову і знову натискають на її душу.

- Я ніколи не забуду тебе, Катю. Але якщо це те, що ти вибираєш, я мушу прийняти це.

З його слів можна було зрозуміти, що між ними більше не було місця для надії, хоч вона й зберігалася в його серці.

- Артеме, будь ласка. Не треба зараз роз'ятрювати рану в моїй душі, яку би я зараз викинула просто в море. Вона розривається від болю, - на очах дівчини з'явилися сльози.

Артем миттєво помітив сльози в її очах, і серце його здригнулося. Він зробив крок назад, немов злякавшись, що може заподіяти ще більший біль, ніж той, що вже був. Він мовчав, поглядуючи на неї з розпачливим виразом, але на цей раз без слів, без тиску.

Він бачив, як її душа рветься, і розумів, що жодними словами не зможе повернути те, що вже втрачено.

- Пробач, – тихо промовив він, неначе шукаючи в її очах хоч одну краплю розуміння. – Я не хотів… але ти права. Я не мав права так говорити.

Катя закрила очі, намагаючись стримати сльози, але вони все одно покотилися по її щоках. В її душі знову виникла та сама порожнеча, яку вона відчувала багато разів, коли він був поруч, і водночас цей біль ніби тільки загострювався.

- Нехай це буде закінчено, Артеме. Я не можу більше. Я не маю сил залишатися між двох світів, - її голос став ще тихішим, але в ньому було відчуття рішучості, якого вона сама не сподівалася від себе.

- Катю, давай втечемо? Далеко-далеко. Від усіх. Нас ніхто і ніколи не найде. Давай? – Черненко подивився в очі нареченої.