Розділ 18

На вулиці смеркалося. Перші зірниці з’являлися на напівсонному небозводі. Дерева напівголосно шелестіли свіжим зеленим листям. Пара ішла бором і милувалася красою всього, що було довкола. Катерина посміхалася чи то до себе, чи то до коханого, чи то до неба, чи то усмішкою дякувала долі за те, що вона зглянулася над нею і подарувала ці чарівні миті щастя.

Артем із задоволенням спостерігав за нею. Катя, здавалося, світиться зсередини, і ця мить для нього була такою ж дорогоцінною, як і для неї. Він не міг відірвати погляду від її обличчя, освітленого теплим світлом перших зірок.

- Знаєш, це схоже на казку, - тихо промовила Катя, поглядаючи вгору. Її голос був наповнений ніжністю. – Якби я могла зупинити час, то хотіла б, щоб ця мить тривала вічно.

Артем зупинився і обережно взяв її руки в свої. Його карі очі дивилися в її зелені, і в них було щось, що не потребувало слів.

- Час може бігти скільки завгодно швидко, але такі моменти залишаються вічними в серці, - відповів він.

Катерина легко усміхнулася і кивнула. Вони знову рушили далі, але тепер їхні кроки були повільними, ніби вони намагалися насолодитися кожною миттю.

Ліс навколо них оживав. Десь угорі перегукувалися птахи, на траві мерехтіли світлячки, а дерева, як вірні охоронці, берегли їхню тишу і спокій.

- Знаєш, Артеме, - почала вона, трохи замислившись. – Я більше не боюся. Навіть якщо завтра все зміниться, цієї миті мені достатньо, щоб бути щасливою.

Він легенько стиснув її руку.

- Завтра може змінитися все, але сьогодні ти тут, зі мною. І цього достатньо, - сказав Артем, подарувавши їй теплу усмішку.

Врешті вони зупинилися на широкій галявині, де не було дерев, що своїми розкішними кронами не заслонювали нічного неба і можна було роздивитися зорі.

Катя із захопленням подивилася вгору. Нічне небо було всіяне тисячами зірок, які мерехтіли, ніби невтомно віталися з кожним, хто на них поглядав. Вона затамувала подих, милуючись цією красою.

- Який же це витвір мистецтва, - прошепотіла вона, не зводячи погляду. – Ні картини, ні фотографії не можуть передати цього.

Артем, який стояв поруч, ледь усміхнувся. Його більше цікавила не краса неба, а те, як вона його сприймала. Катерина була настільки зачарована, що забула про все навколо.

- Ти ж знаєш, що зорі – це минуле? Світло, яке ми зараз бачимо, могло подорожувати до нас сотні чи навіть тисячі років, - мовив він, спостерігаючи за її реакцією.

Вона обернулася до нього і хитнула головою.

- І все одно вони здаються такими живими, такими близькими. Це так дивно, - промовила Катя. Її очі блищали в місячному світлі. – Як і ми з тобою. Минуле давно минуло, але зараз… зараз це відчувається так реально.

Артем підійшов ближче і, подивившись їй прямо у вічі, злегка торкнувся її руки.

- Минуле залишило сліди. Але це тепер не має значення, - сказав він. – Тут і зараз є лише ти і я.

Катерина легко усміхнулася, і в цей момент її серце наповнилося теплом. Вона зрозуміла, що вже не хоче втікати – ні від нього, ні від своїх почуттів.

- Це найчарівніше, що може бути в цьому лісі, - прошепотіла та, коли лягла на землю.

 В той момент Катерина не замислювалась над тим, чи не холодна земля, чи не волога після дощу чи не визирне з-за кущів якийсь незвіданий звір. Вона почувала себе захищеною від усіх лих на світі.

- Ні. Найчарівніше, що є зараз тут – це ти. Моя лісова квітка. Моя  Царівна-місяцівна, - Артем своєю мужньою і водночас ніжною рукою пригорнув кохану до себе і торкнувся холодними губами до її чола.

- Ти назвав мене так вперше на озері, - на обличчі Каті з’явилася лагідна посмішка.

Вона усміхалася своїм спогадам.

- Тільки твої очі будуть для мене світлом і робитимуть мене зрячим. Без них - я сліпий. Без твого дихання – я мрець. Без аромату твого волосся – я не відчуваю запаху квітів.

Після цього душевного потоку слів, героїня взяла хлопця за руку і промовила:

- Вовік і назавжди ми з тобою єдині, - цього разу вже вона набралася сміливості і прилинула губами до вуст чоловіка, якого заприсяглася кохати допоки її груди будуть набирати повітря, очі бачити світло, а серце битися.

***

Місяць яскраво світив на пару, яка лежала в обіймах один одного і уважно його роздивлялася. Вони могли провести тут цілу вічність, але холод карпатського регіону нагадав про себе. По шкірі Каті пробігали мурашки. Артем зрозумів, що вони не помітили, як споночіло і від денного тепла не залишилось і сліду.

- Якби нам тут не було добре, але нам час повертатися додому. Вже вечір, - сказала дівчина і піднялася з землі.

- Додому - це голосно сказано, - відповів юнак і озирнувся навколо.

- В сенсі? - Катерина кинула на хлопця несхвальний погляд.

При місячному світлі було помітно, як її очі заблищали блиском вовчиці.

- Катю, ти тільки не сердься, але мені здається, що ми заблукали, - невпевнено і з побоюванням забалакав той.

Катерина застигла на місці, переварюючи почуте. Вона прикусила губу, відвернулася й кілька секунд мовчала, намагаючись опанувати емоції.

- Ти ж говорив, що добре орієнтуєшся! - нарешті вигукнула вона, поглянувши на Артема з докором.

- Так і є, - спробував заспокоїти її хлопець. – Просто… місцевість незнайома. Але не хвилюйся, ми знайдемо дорогу назад.

- Не хвилюйся? – перепитала Катерина, схрестивши руки на грудях. – Ми в горах, серед лісу, вночі, а ти мені кажеш «не хвилюйся»? Навігатор з тебе нікудишній! – істерично викрикнула та.

- Не кричи на мене! Я не знав, що так вийде! - оправдався хлопець.

-  Не знав він! - прихнула Катя. - І що тепер накажеш робити? Чекати до ранку? Поки нас не зжеруть зголоднілі ведмеді? – дівчина перебуває в режимі сарказму навіть в екстреній ситуації.

- Катю, вистачить! - різко зупинив її Артем. - Я розумію, що ти злишся, але зараз нам потрібно не сваритися, а думати, як вибратися.