Розділ 16

Одягнувшись у щось просте, що не викликає зайвої уваги, Алексієнко відправилась на озеро. Вона вискочила з автомобіля, коли зупинила його не далеко від похилого берега. Дівчина присіла на березі озера і замислилась.

Катерина дивилася на темну поверхню озера, де віддзеркалювались зірки, що почали з'являтися в небі. Все навколо було таке тихе і спокійне, але її серце билося неспокійно, ніби намагаючись вибитися з цього гармонійного ритму природи. Вона відчула, як важкі думки починають обтяжувати її розум, і замість того, щоб отримати спокій від цього місця, вона лише відчувала все більшу втому і незрозуміле розчарування.

- Ей, панянко, ви, часом, не палка прихильниця заходів сонця і волошок? – крикнув Артем, підходячи ближче.

Дівчина повернула голову і завмерла від здивування, але вмить посміхнулась. Це була її перша посмішка за цілу добу.

- А хіба цей пан не казав декілька днів тому, що відрікається від мене? – спитала в такому ж тоні Катя.

- Від душі я відхреститися не можу, - прошепотів хлопець, коли наблизився до неї і протягнув дівчині її улюблені волошки.

Катерина подивилася на квіти в руках Артема і на мить її обличчя знову стало серйозним. Але коли вона поглянула йому в очі, зрозуміла, що це все ще той самий Артем, який колись змусив її сміятися і мріяти.

- Волошки… – тихо промовила вона, приймаючи квіти. – Це ж… це твій спосіб сказати, що не все втрачено?

Артем усміхнувся, хоч і злегка сумно, згадавши всі ті моменти, коли між ними був розрив, коли їхні шляхи йшли різними напрямками.

- Я більше не відрічусь від тебе, Катю. Я не можу. Це не в моїх силах. Якщо навіть усе так складно, все одно я поруч. – його голос був серйозним, але в ньому звучала ніжність, якої так не вистачало останнім часом.

Дівчина заплющила очі на кілька секунд, відчуваючи, як волошки в її руках додають їй сили. Вона не могла забути болю, але разом з тим розуміла, що Артем – це та людина, яка завжди був частиною її життя, навіть коли все навколо змішувалося у важких спогадах.

- Ти завжди був поруч, навіть коли я тебе не просила… - тихо сказала вона, піднімаючи очі

Катерина була на сьомому небі від щастя. Весь світ знову став світлим і яскравим. Артем любить її - і цього досить.

- Як ти здогадався, що я тут? – Катя занурилася своїм крихітним носиком у букет.

- Це було нескладно. Я всього лише відчуваю твої думки. Коли ти пробігла повз, я ніби відчув по звуку твоїх кроків, що ти тримаєш курс сюди.

Артем трохи нахилив голову, не відриваючи погляду від неї.

- Іноді не потрібно багато слів, щоб зрозуміти, де ти і чому. Кожен твій рух, кожен погляд – це наче сигнал. Я вчусь його читати.

Катерина затримала подих. Його слова знову нагадали їй про те, як колись все між ними було просто, без зайвих питань і сумнівів.

- Ти завжди таке говорив, коли був поруч, – зітхнула вона. - Ти знав, що я мушу поглянути на захід сонця тут. Інакше, буття здалось би геть паскудним, - зітхнула Катерина і сховала погляд.

Артем підійшов ближче, присів поруч і тихо відповів:

- Я здогадувався, що для тебе цей захід сонця – це щось більше, ніж просто красивий момент. Можливо, це єдиний час, коли все здається на своєму місці, коли можна залишити всі турботи позаду і просто побути наодинці з власними думками.

Катерина злегка повернула голову до нього, і хоч її погляд був трохи сумним, в її очах знову з'явився той самий вогник, який він так любив.

- Так, це як маленький порятунок, - сказала вона, злегка посміхнувшись. – Може, це просто я шукаю в ньому спокій, якого так не вистачає в житті.

- Може, ти просто потребуєш того, щоб хтось був поруч і не намагався змінити тебе, - м'яко зауважив Артем. – І, якщо чесно, я радий бути тим, хто зараз може бути тут.

Катерина задумалась, дивлячись на безкрайній горизонт, де сонце починало ховатися за горизонтом, фарбуючи небо в яскраві кольори.

- Це більше, ніж просто краса, - промовила вона тихо. – Це моменти, коли розумієш, що все те, що було важким, раптом здається не таким важким. І що може бути щось краще, ніж просто насолоджуватись тими митями, які не потрібно пояснювати.

Артем підняв погляд на небо, але його думки залишались із нею. Вони сиділи поруч, і хоч кожен з них мав свої сумніви і питання, але це вже не було важливо. Важливо було те, що зараз вони були разом у цьому короткому, але такому важливому моменті.

- Поки на небі сходить і заходить сонце, поки можемо за цим спостерігати, доти життя вселятиме в нас віру в любов і спокій на душі не згасне, - юнак пальцями повернув до себе лагідне обличчя дівчини і наблизився до неї впритул.  

Катерина відчула тепло його руки на своїй шкірі, і в її серці щось тремтіло. Її погляд зустрів його, і на мить весь світ навколо зник. Залишилися тільки вони, цей момент і слова, які не потребували пояснень.

- Ти завжди з’являєшся в той момент, коли я розумію, що все моє перебування на цій планеті втратило сенс, - прошепотіла вона.

- Я просто відчуваю, що потрібен тобі, - Артем не втримався і поцілував дівчину у її бліді вуста.

Катерина здригнулася від несподіванки, але не відсахнулася. Її серце, яке тільки-но глухо билося від тривоги і суму, раптово завмерло, коли їхні губи торкнулися. Це був ніжний і спокійний поцілунок, який приніс більше заспокоєння, ніж будь-які слова.

Після цього довгоочікуваного поцілунку дівчина відвела погляд і подивилася в далечінь. І ось захід сонця... Її улюблений час… П’ять років вони вже не милувалися ним разом. Кожен бачив його  поодинці, в різних куточках світу, але згадували, одні і ті ж моменти.

Катерина сиділа, спостерігаючи за тим, як останні промені сонця занурюються за обрій, залишаючи по собі лише відблиски рожевого та золотистого світла. Вона мовчки вдихнула в себе цей запах літа, свободи і відчуття того, що час зупиняється, коли ти з кимось важливим, коли поруч той, хто розуміє, навіть без слів. Артем теж дивився на захід, і в його очах можна було побачити якесь внутрішнє спокійне розуміння того, що зараз відбувається. Здається, час тут став якось не важливим. Вони не вимовляли більше слів, але обидва відчували цю тишу, яка, здавалося, лилася між ними, сповнена розуміння і підтримки.