Розділ 15

Теперішній час…

 Катерина вирішила знову повернутися до заповнення свого щоденника. 

«Мені тоді було шістнадцять років. Одне запитання завжди не давало мені спокою: чому він? Як мені в серце зміг потрапити цей хуліганський хлопчисько з татуюванням на плечі?

У дитинстві я трохи інакше собі уявляла свого майбутнього хлопця. Але, це були всього лише ілюзії. Ми ніколи не знаємо наперед, хто вкраде наше серце.

Біля мене в школі крутилися такі красені! Добре виховані, багаті... Вони були готові горлянки один одному перегризати, аби я посміхнулася їм. Ці синочки олігархів навіть не здогадувалися, про те, що я вже віддала своє серце поганому хлопцю.

Перші прогулянки ... Пам'ятаю, як Артем просив Аню покликати мене гуляти, а сам, як би "ненароком", опинявся в тому ж місці. А коли вже був вечір, відправляв Аню додому, а ми ще до опівночі гуляли по парку. Правда, нам потім діставалося від батьків. Мені - бо, я ще не доросла до прогулянок вночі, а йому - за те, що вчасно не привозив мене додому. А коли батькам це набридло, вони заборонили нам бачитися цілих два тижні. Ми зв'язувалися різними методами: дзвонили, листувалися. На жаль, нам цього було мало. Потім зрозуміли, що нам все одно треба таємно зустрічатися після школи. Нашим місцем таємних зустрічей стало озеро. Там нас ніхто не міг знайти. Але коли батьки дізналися, вже нічого не могли вдіяти.

Пам'ятаю, як в день народження Артема, ми втекли від гостей. Ми каталася на його мотоциклі по нічному Києву. Це були кращі вечора в моєму житті.

Перші вечірки в найдорожчих клубах міста… Артем ревнував до кожного хлопця, який запрошував мене на танець. Я ж, щоб не злити його, відмовляла їм. Навіть найкрутішим хлопцям, яким ніхто не відмовляв.

 Через це виникало багато суперечок і бійок. Після них я заліковувала рани коханому. Мені заздрили всі дівчата. Я так пишалася, що саме мене він називає "моя".

Тепер же буде все інакше... Артем не поруч і вже ніколи не буде... Він відмовився від мене... Я розумію його... Він зробив це тому що втомився бачити мене з Єгором. Але він не знає, що в моєму серці немає більше нікого, крім нього... Він там навіки...

Що ж стосується Черненка, то його відпустили одразу після від’їзду Катерини. Після звільнення, хлопець поїхав додому і, на відміну від Каті, одразу заснув. Він спав міцним сном, ніби коло нього літав ангел, який охороняв його сон. Прокинувся хлопець, коли надворі вже було світло. Годинник пробив дванадцяту. Встати і приготувати щось на сніданок – не вистачало сил. Боліло все тіло.

Артем повільно піднявся з ліжка, намагаючись не робити різких рухів. Його все ще тримала тяжкість від пережитого, і кожен рух здавався важким, немов він важив тонну. Він глянув на годинник — вже дванадцята. Важко було зрозуміти, скільки часу минуло з того моменту, коли все перевернулося. Ті моменти, коли він ще був з нею, тепер здавалися такими далекими, мов би й не було ніколи цієї близькості.

Але його тіло відчувало втому не лише фізичну, але й емоційну. Він взагалі не був готовий до того, що сталося. Здавалося, що його світ, в якому він до цього жив, просто зламався. І хоча він міг би намагатися щось змінити, відновити, але відчував, що це вже надто пізно.

Артем вийшов з кімнати і підійшов до вікна, дивлячись на все, що відбувалося за межами його квартири. Сонце вже було високо, і навіть дощі, які нещодавно йшли, стихли. Він заплющив очі і зробив глибокий вдих, намагаючись налаштуватися на новий день, але всередині все ще залишалася незавершена біль.

«А Серебрянський таки не слабак!» - подумав Артем, коли пригадував вчорашній бій і свою першу в житті поразку.

Артем сидів на ліжку, погляд все ще відсутній, а думки поверталися до того вечора. Усе, що сталося на рингу, було для нього новим і важким випробуванням. Він не очікував, що так швидко його сила і стратегія можуть бути зламаны. Бій з Серебрянським став для нього не просто поразкою, а справжнім ударом по самоповазі.

"Не слабак", — подумав він з усією серйозністю. У момент бою він, здається, недооцінив суперника. Серебрянський був не лише фізично сильний, але й хитрий, з неймовірною витривалістю та умінням тримати себе у будь-якій ситуації.

Артем відчував гнів і розчарування, але це були почуття, які в нього часто виникали після поразок. Замість того, щоб опустити руки, він вирішив, що ця поразка стане для нього уроком.

Так, він шкодував про те, що після стількох років чемпіонства, не зміг перемогти новачка. Але з іншого боку, Черненко виграв. Він не здався Каті.  

Не зважаючи на поразку в спорті, він почувався наче виграв у чомусь важливішому — в бою за своє внутрішнє благополуччя. Це був справжній виклик, який змінив його ставлення до життя. Він знову відчув, що незважаючи на поразки, йому є за що боротися. І насправді, ні бій на рингу, ні інші випробування, не мали значення, якщо він залишався вірним своїм переконанням.

"Справжні битви починаються не на рингу", — думав Черненко, готуючи себе до наступного кроку.

Раптом у двері його квартири хтось подзвонив. Він без жодної емоції піднявся з ліжка і поплентався відчиняти. За дверима він аж ніяк не очікував побачити матір.

- Привіт, синку! – жінка з теплою посмішкою поглянула на сонного юнака.

- Здраствуй, мамо! – Артем не розгубився і поцілував її у щоку. – Щось трапилося? – спитав він, коли та увійшла до квартири, але не почала скидати з себе весняне пальто.

- Ні. Я приїхала тебе про дещо попросити. Ти б не міг відвести мене до Алексієнків? Батька викликали на термінову зустріч, і тому він разом з водієм поїхали прямісінько в офіс, а мене висадив недалеко від твого будинку. От я і подумала: зайти до тебе, і попрохати, щоб ти мене відвіз.

- Давай, я краще викличу тобі таксі? – з неприхованим сумом у голосі запропонував син.

- Таксі? А як же послухати стареньку і немічну матусю, яка…