Розділ 14

 Катерина відразу помітила, що вдома немає нікого. Дівчина попрямувала до себе в кімнату. Забравшись на підвіконня, вона спостерігала, як за вікном лив дощ. В голові відразу ж з'явилися різні думки. Кожна з них була, так чи інакше, пов’язана з Артемом.

Катерина сиділа на підвіконні, дивлячись на дощ, що безупинно стукав по склу. Він був таким же, як її думки — безкінечний і важкий. Її серце розривалося від болю і розгубленості. У її голові крутилося безліч сцен: кожен момент з Артемом, кожен погляд, кожне слово, яке стало важким і непотрібним тепер. Вона пам’ятала їх перші зустрічі, їхній сміх, їхні мрії про майбутнє… Але зараз усе це було зруйновано.

"Чому я не можу забути? Чому моє серце все ще належить йому, навіть після всього?" — думала вона, стискаючи кулаки.

Тим часом, дощ за вікном все лив і лив, наче розділяючи її внутрішній світ, розтираючи кожну її надію на можливість повернення до того, що було. Вона заплющила очі, відчуваючи, як сльози мимоволі котяться по її щоках. Але навіть через цей біль вона знала, що не може повернутися до нього. Артем відмовився. І це було так важко сприйняти.

Але десь глибоко в душі вона розуміла: щось повинно змінитися. Що саме? Вона ще не знала.

Вона пригадала їхню першу зустріч...Як не дивно, але збіги в житті є. Їхнє кохання зародилося на початку зими і загинуло в цю холодно-прекрасну пору року.

5 років тому…

- Ей! - вигукнула 16-річна дівчинка, коли мама відібрала з її рук книгу в білій палітурці. Написи на ній були виведені золотим кольором.

Це був том віршів Л. Костенко. Вона читала ці вірші і думала про те, як можна так сильно кохати людину. Для неї було ще невідомим це почуття. Воно поставало в її уяві різним. Але яке ж воно насправді? Чи дійсно воно підносить до небес? Чи дійсно може вбити надію на щастя? Але поки це було лише в її уяві. Вона не любила, коли хтось змушував її повертатися до цього сірого і буденного життя з фантастично-прекрасного світу фантазій і мрій. 

- Досить читати. Збирайся, - нервово сказала жінка.

- Я вже казала, що мені все одно, хто прийде до нас в гості, - відповіла руса.

- Катерино, зрозумій, що зараз з нами вечерятимуть наші нові партнери зі Львова! – підвищила тон жінка.

- Та хоч із Африки! Мені не цікаво. Гості ваші і розважайте їх самі, - Алексієнко надула губи і забрала у мами книгу.

-  Обирай: або зараз ти спустишся на вечерю, або можеш забути про день народження Ніки, - Ольга поставила дівчину перед вибором.

«Краще годинку потерпіти нуднуваті розмови з татовими друзями, ніж пропускати вечірку найкращої подруги» - задумалась Катя.

- Добре. Дай мені кілька хвилин, - здалася вона.

- Ось і розумниця! - Ольга поцілувала доньку і вийшла зі спальні.

Коли наша героїня опинилася у вітальні, то там на вході вже стояли нові знайомі батька.

- А ось і наша Катруся! - посміхнувся Олександр і обійняв доньку за плечі, яка підійшла до батьків і стала навпроти нових знайомих.

 «Що це за красунчик? А я ще виходити не хотіла!»- промайнула думка в голові Каті, коли глянула на хлопця.

Вона бачила багатьох красенів, але такого їй ще не доводилось зустрічати... Молодий, кароокий брюнет, спортивної статури, який завмер, коли вона тільки з'явилася на порозі.

«Що це за карооке диво? А я ще йти не хотів!», - запитав сам у себе хлопець.

Сім'я Черненків одразу ж полюбилася нашій героїні. На відміну від інших батькових друзів, з ними можна було поговорити про щось ще, крім бізнесу. Окрім Артема, у них була ще й дочка. До речі, ровесниця нашої Каті. Вони відразу знайшли спільну мову. Уже навіть домовилися про прогулянки в парку.

Катерина люб'язно погодилася показати нове для молодшої Черненко місто. Анна багато розповідала про друзів, які залишилися на її батьківщині, про рідне місто і свої захоплення, але, на жаль, Катя була не дуже уважна.

Її погляд завжди був спрямований в бік Артема. Та й сам парубок частенько поглядав на героїню.

- Аню, не хочеш прогулятися? - поцікавилася Катя.

У неї в серці народилася надія, що, якщо піде нова подруга, то може і Артем захоче оглянути їхні володіння.

- У нас великий сад з альтанкою, - втрутилася в розмову господарка дому.

Дівчата встали з-за столу, швиденько зібралися і  покинули будинок.

- Катю, можна я тебе дещо запитаю? - обережна почала бесіду Анна, коли вони опинилися в саду, де було повно снігу. Він приємно рипів під ногами, а легкий мороз прикрасив їх юні лиця рум'янцем.

- Звичайно, - кивнула Катя.

- Тобі сподобався Артем? – прямо запитала дівчина.

Катя ніяк не очікувала, що це так помітно.

- Ем... Ну... - зам'ялася дівчина.

- Я знаю, що сподобався. Блиск твоїх очей, з яким ти на нього дивишся, побачив би навіть сліпий, - відповіла Черненко.

Катерина втратила голову. Вперше за цей час їй дійсно хтось сподобався. Не можна сказати, що це її перша симпатія. У школі ця особа була ще тією кокеткою.

- Я буду рада, якщо ви станете парою. Ти мені сподобалася, - з приязню відповіла Анна.

- Дякую, - посміхнулася героїня.

Позаду них почулися кроки. Вони обернулися і побачили Артема.

- Аню, нам пора. Ми і так тут вже давно, - сказав хлопець, коли підійшов до юних панянок, чиї очі блищали від радості.

- Уже? Так скоро? - засмутилася Анна.

- Двері нашого будинку завжди відчинені для тебе і твоєї сім`ї, - посміхнулася Катя.

- Тобто, я можу приходити до тебе? – промінь надії освітив миле личко молодшої Черненко.

- Авжеж. Ми ж тепер подруги, - посміхнулася Катя.

- Дякую, - дівчатка обійнялися на прощання.

- Бувай, - дівчина ніяково підняла очі і поглянула на хлопця.

- Радий був познайомитися, - Артем потиснув руку Каті.

Вони завмерли, коли їхні пальці тільки доторкнулися.

- Я теж, - Катя подарувала Артему на прощання свою посмішку.