Розділ 10

Був сонячний червневий день. Природа готувалася до випробування тримісячною спекою. Але поки на вулиці ще віяло весняною прохолодою, люди, не замислюючись, вирішили провести свій суботній ранок на природі.

Легкий вітерець приносив аромат свіжої трави та квітів, розсипаних по зелених луках. Пташки співали на деревах, неначе вітаючи новий день. Сонце, ще не настільки палюче, як в обід, ніжно обіймало землю, розсіюючи яскраві промінці, що танцювали на поверхні річки.

Люди ж були сповнені енергії і радісно поспішали до місця, де планували провести свою суботню зустріч. Усі були одягнені в легкий одяг, зручний для прогулянки. Дехто везе з собою кошики з їжею, інші ж несуть ковдри, на яких можна буде посидіти або полежати.

Діти бігали по траві, сміючись і граючи у різноманітні ігри, а дорослі влаштовувалися в тіні дерев, насолоджуючись кожною миттю. Здалеку чути було тільки радісне гомін та звуки природи, що зливались в одне ціле. Це був день, коли навіть час здавалося б зупинився, дозволяючи кожному бути частиною цієї безтурботної гармонії.

Молода пара йшла парком по довгій алеї. Катя на мить згадала, все, що було пов'язано з цим парком. Згадала, як гуляли з Артемом, сміялися із всього, що навколо могло подарувати їм посмішку, їли морозиво, раділи сонцю і дощу, грали у сніжки взимку, влаштовували собі обкидання осіннім листям...

Їхні спільні миті, що залишились у пам'яті, були немов кадри з фільму — прості, але такі важливі. Катя мимоволі посміхнулася, затримавши погляд на старій лавці, на якій вони колись сиділи, обговорюючи свої мрії. Тоді ще здавалося, що життя — це нескінченна низка таких моментів, де все просто і природно.

 З цих спогадів її вивела найкраща подруга, яка йшла їм на зустріч. Білосніжне волосся Вероніки і літнє зелене платтячко розвіював легкий вітерець.

- О, подруго, давно тебе тут не бачила, - Ніка обійняла Катю і посміхнулася щирою і ніжною посмішкою, якою вона завжди всіх зачаровувала.

Катя ж у ті дні була не така життєрадісна.

- Якби не Єгор, я б ...- хотіла договорити та, але побачила Артема на їх улюбленій лавочці.

Катя замовкла, дивлячись на Артема, який сидів на лавочці, втупившись у землю. Він був схожий на того самого Артема, з яким вона колись проводила тут безтурботні години. Тільки тепер його погляд був більш важким, а його обличчя — сповнене тих самих сумних думок, які інколи заповнювали і Катю.

Вони знову зустрілися поглядом. Йти в інший бік не було сенсу. Він би все рівно попрямував за ними. Катерина взяла Єгора за руку і вони підійшли до Черненка. Юнак спокійно поглянув на них і робив вигляд, що не помічає задирливих поглядів Серебрянського.

Кроки звучали тихо, але для Катерини кожен з них був важким, наче вона тягла за собою не тільки свою руку, але й увесь тягар минулого. Коли вони наблизилися до Артема, Єгор стиснув її руку ще міцніше, наче намагався дати їй свою підтримку.

Артем підняв погляд і зустрівся з її очима. У його очах було щось, що важко було зрозуміти — спокій, біль чи просто відсутність емоцій. Він не підвівся, залишаючись сидіти на лавочці, наче чекаючи, коли ж вони зроблять перший крок.

Єгор, здавалося, не звертав уваги на напружену атмосферу, хоча відчував погляд Серебрянського. Він просто стояв, не збиваючи темп і намагаючись не здаватися занадто настирливим у цій ситуації. Його впевненість надавала Катерині сили.

- І де б ми ще всі зустрілись, якщо не тут? – захихотіла Яніцька. – Ти яким дивом тут впинився?

- Вирішив трохи прогулятися і пообідати, - промовив Черненко.

- Ми теж на обід зібрались. Але поки не знаю, де тут можна перекусити. Не став би ризикувати своїм здоров’ям, - дещо невдоволеним тоном відповів Єгор, оглядаючись навкруги.

- Тут смачно готують, - пробурчала Катерина і попрямувала до кафе, яке розмістилося в кінці алеї.

Друзі переглянулись між собою і пішли вслід за дівчиною. В кафе вони зайняли останній столик біля вікна. Це було улюблене місце Каті. Там вона зазвичай ховалась  від юрби людей.

Катерина сідає до столика, погляд її відразу зупиняється на вікні. Сонце вже почало схилятися до заходу, і теплі промені м'яко лягали на поверхню столу.

 Вона прикинула, скільки разів тут сиділа, розмірковуючи, плануючи і часом просто спостерігаючи за світом, що проходить повз. Це було місце, де можна було побути наодинці зі своїми думками, де не треба було робити вигляд, що все під контролем.

Єгор сів навпроти неї, дещо зніяковіло оглядаючи меню. Ніка і Артем сіли поруч, і тиша, яка між ними утворилася, ставала ще більш відчутною. Всі наче чекали, хто з них розпочне розмову.

- Ну що, давайте щось замовимо, а то ми тут зависли, - порушила мовчання Ніка, спостерігаючи за обличчями друзів, які були занурені в свої думки.

Катерина кивнула, але її погляд не залишав вікна, і здавалось, що вона все ще намагається знайти щось важливе, чого не вистачало. Вона відчула погляди всіх трохи напруженими, і це давало їй відчуття, що ситуація чимдалі стає складнішою.

- Можна і так, - нарешті сказала вона, повертаючи увагу на меню. Але її голос звучав злегка приглушено, як ніби вона вже не була тут повністю, а її думки все ще вели боротьбу з тим, що відбувається зараз.

Артем порухався і підняв погляд, але в його очах не було нічого нового. Він спокійно і уважно спостерігав за всіма, але його слова залишалися незказаними.

- Я ось думаю... про ті старі часи, коли ми всі разом сиділи і сміялися, - виголосила Ніка, намагаючись розрядити атмосферу. – Пам'ятаєте, як тоді було? Життя здавалось таким простим.

Тим часом офіціант підійшов до столика, і всі відволіклися від важкої тиші. Але в кожному з них залишалася невидима нитка спогадів, що з'єднувала їх з минулим.

Коли замовлення вже було зроблено, незручне мовчання повисло між друзями. Першою вирішила перервати мовчанку Катя.

- Давно не бачила тебе у парку. Яким вітром тебе сюди закинуло? – поцікавилася Катерина у подруги.