Розділ 8

- Ну, і стільки ще можна його чекати? – спитав чи то в себе, чи то в часу, найкращий друг і, до того ж співробітник Артема – Костянтин. Це був високий смуглявий брюнет із чорними очицями і виглядав він не менш привабливо завдяки діловому костюму.

Нарешті, двері кабінету відчинилися, але зайшов не очікуваний друг, а хлопчина років дев’ятнадцяти. Його очі світилися ще тим дитячим блиском. На вустах сяяла посмішка, а шоколадне волосся було по-модному зачесане на бік. Цей хлопчина працює в офісі трохи менше тижня, але вже встиг себе зарекомендувати як хороший працівник і людина, з якою можна спілкуватися на різні теми, окрім робочих. Він розпочав свій шлях на цій фірмі з посади помічника Артема. Черненко дуже втішився, тому, що в нього з’явився не тільки надійний службовець, але ще й друг. Вони стали справжніми друзями і навіть перейшли на «ти». 

- Доброго ранку, Костянтине Анатолійовичу! – привітався той.

- Добрий він би був, Микито, якби Артем, нарешті, з’явився тут і зараз. Невже він не розуміє, що менш, ніж за годину у нас зустріч з інвесторами.

- Напевно, у нього щось сталось. Він би так просто не запізнювався.

Не пройшло і хвилини як у кабінет забігає розтривожений і захеканий Артем. Він на ходу привітався з друзями і кинув на стіл папки.

Костянтин швидко підвівся, дивлячись на нього з цікавістю, але й з відчутною тривогою в очах.

- Що сталося? Ми вже переживали, що ти не прийдеш, – сказав він, намагаючись приховати хвилювання.

- Пробачте, що змусив чекати. Просто учорашня вечеря геть збила мене з пантелику, і я був змушений у всьому розібратися.

- І що? Розібрався? – байдуже спитав Костя Санін.

- Ні, - видихнув хлопець і відкинувся на спинку офісного крісла.

- Розповідай: що там такого сталося, що змусило тебе запізнитись?

- Учора я намагався поговорити з Катею. На жаль, конструктивного діалогу у нас не вийшло, але її запитання: чому я не цікавлюсь дитиною, загнало мене в глухий кут.

- Ти маєш на думці, що десь росте твоя дитина? – прямо поставив запитання Микита.

Артем задумався на мить, важко ковтнув і, зрештою, відповів:

- Саме це я і почав припускати, коли Катя так різко запитала. Знаєте, я навіть не знаю, що і думати.

Костянтин і Микита обмінялися поглядами. Їхні обличчя виражали не тільки здивування, але й деяку стурбованість.

- Ти серйозно думаєш, що у вас могла бути дитина і ти про неї не знаєш? – запитав Костя, не приховуючи свого здивування.

- А що, якщо так? – мимоволі пробурмотів Артем. – Вона тоді чомусь так сказала, але ж чому не зізнається? І чому тоді мовчить? Це все дуже заплутано.

Микита потер лоба, намагаючись усвідомити масштаби того, що відбувається.

- Якщо це правда, то тобі потрібно дізнатися, де вона зараз. Це не можна залишати так. Ти маєш право знати правду, навіть якщо вона не хоче її сказати.

- Саме так. І тому я вирішив діяти. Вранці я об'їздив всі столичні пологові будинки і клініки, в яких вона могла народжувати. Але так і не зміг нічого розшукати, - Артем втомлено заплющив очі, ніби уявляв, що зараз не в столичному офісі, а на пляжі казна-якого далекого тихоокеанського острова.

- Так може вона за кордоном народжувала? – висунув ідею друг.

- І звідки мені почати: з Африки чи Антарктиди? – з нотою сарказму спитав Черненко.

Костянтин посміхнувся, розуміючи, що ідея була, м'яко кажучи, не найкраща.

- Ти правий, це звучить, м'яко кажучи, нелогічно, – відповів він. – Але, може, є інші способи дізнатися більше. Якщо вона і справді мала дитину, це не може бути повністю приховано. Хоч би де це сталося, інформація залишиться.

Артем задумливо глянув на свого друга, його погляд був зосереджений.

- Я спробую знайти ще якісь контакти. Якщо вона дійсно приховує це, я обов'язково дізнаюсь, де і коли це могло статися. Не важливо, де, але правда повинна бути на поверхні.

- У Каті ж є друзі, які мали б щось знати, - подумав Микита.

Вмить  Артем підскочив з місця. Він мав на думці одну людину. З цією дівчиною Катерина завжди ділиться найпотаємнішим. Довірити таку сокровенну інформацію Катя могла тільки їй.

- Микито, ти геній! Готуйся одержувати першу премію! – утішив приятеля Артем і вибіг з кабінету.

 - Ти не міг подати йому цю ідею після наради? – просичав Костянтин і задумано всівся на місце, де кілька секунд тому ще сидів його друг.

***

Надворі вже пахло літом. Кінець травня був дуже теплим і тішив сонцем. Саме цю пору найбільше любив Артем. Тому зустріч з Веронікою призначив саме у парку, де зазвичай гуляла їхня компанія. Дожидав він на свою давню приятельку у літньому кафе, де вони з друзяками часто зупинялися, щоб перекусити. Певна річ, це місце не було для такої еліти, але їм і не потрібен був дорогий посуд і високоякісне обслуговування.

 Їм було достатньо смачної їжі, якою харчувалися майже усі, хто прогулювався у цьому парку. А гостей тут завжди було чимало...

Артем сидів за столиком, уважно спостерігаючи за людьми навколо. Літнє сонце смачно гріло, і навіть гучний шум міста, що доносився з-за парку, не затьмарював цього моменту спокою. Він чекав на Вероніку, і в голові крутилося тільки одне питання — чи зможе вона дати йому хоч якусь відповідь на те, що він так безуспішно намагається зрозуміти.

Парк був наповнений радісними голосами дітей, що бігали, старшими парами, що прогулювалися під руку, і навіть самотніми людьми, які просто насолоджувалися тишею зеленої зони. Артем взяв чашку з кавою, але так і не зміг її випити, бо думки не відпускали.

- Привіт, Артеме! - привіталася дівчина, коли зайшла в кафе і побачила за останнім столиком Артема Черненка.  Вона підходила до нього з відвертою непривітністю. На ній була біла майка, шорти із ремінцем та піджак з білими клітинками на коричневому фоні.

- Привіт, Ніко! Як ти? – посміхнувся юнак.