Розділ 21

Всю ніч Катерина провела в лікарні. Друзі роз'їхалися по домівках. Вона ж сказала, що поки Артем не отямиться -  нікуди не поїде. Лишилися тільки Черненки.

- Даремно ти не поїхала, Катрусю. Поїла би, виспалась, - тітка Таня, як мама, гладила її по волоссю.

- Поки не дізнаюся, що йому краще - звідси ні ногою. Буду тут скільки треба. Місяць, рік, вічність... Байдуже. Головне, щоб з ним…Я не покину його, - Катя силувалася затримати сльози в куточках своїх очей, але вони продовжували текти зі зламаної душі.

Усі медсестри і лікарі не могли без жалю поглянути на Катю. Колір її шкіри неквапливо зливався зі стіною. Дівчина по декілька разів на день підходила до працівників лікарні і просила дати їй заспокійливі. Без них не минав жоден день існування Алексієнко. Від розпачу у матерів бракувало сил, щоб завадити дівчині труїти себе, бо самі не відали, як їм добути спокій.

Тетяна Іванівна старішала на очах. А про біль у серці Віктора Васильовича і годі було говорити. За час, який вони провели в лікарні, збагнули, що нікого, крім Каті у своєму домі у ролі невістки, бачити не жадають. Катерина зі всіх сил турбувалася про батьків Артема, щоб трохи відволікти їх і себе: приносила каву, ділилася обідом, який привозив Максим. А ще дівчина розповіла матері про найтепліші спогади, які пов’язують їх з Артемом. Їй та матері одразу на душі ставало затишно та тепло.

Одного разу, коли Катя принесла черговий стаканчик кави із автомату, Тетяна назвала дівчину ніжно і ласкаво: «невісточка». Від почутого слова героїня навіть розчулилася…Цей душевний зв'язок уже не розірвати…

З палати вийшла медсестра і підійшла до сім`ї Черненків.

- Лікар сказав, що хтось може зайти до пацієнта на кілька хвилин. Йому краще, але так само без свідомості.

- Іди, Катрусю, йди, - виговорила Тетяна.

- А ви? – дівчина поглянула на втомлене чеканням обличчя жінки.

- Ми ще встигнемо. А ти побачиш, що все добре і поїдеш додому. Тобі варто поспати. Ти ледве стоїш на ногах.                                                                      

Дівчина кивнула і піднялася з місця. Медсестра простягнула дівчині білий халат. Катя тремкими руками накинула його собі на плечі. Її нігті втиснулися в епідерміс долонь. Страх помаленьку добирався до серця. Вона ще не бачила Артема після аварії і тому не відала, що її очікує там, за дверима.

Вона нишком зайшла в палату. На койці незрушно лежала її скалічена душа. Катерина осіла на край стільця, де зазвичай сиділа тільки медсестра. Вона обережно торкнулася пальчиками до його долонь. Очі не зуміли зупинити лави болю. Сльози самі собою котилися по щоках, які вже давно не бачили сонячного світла і косметики.

- Артемко, ріднесенький мій хлопчик. Я поруч, чуєш? Я поруч. Тут, коло серця. Ти усе, що в мене є. Тобою не жити я не можу. Мої легені дихають твоїм повітрям. А зараз...Зараз ти не дихаєш…Отже, я неквапно покидаю цей грішний світ. Не полишай мене, будь ласка. Я не зможу без тебе бути...Якщо ангели відберуть тебе, то я піду вслід за тобою…У мене не буде сенсу жити. Ми багато, що пережили і це переживемо. Ти виграв сотні боїв, то здобудь перемогу ще й у цьому поєдинку. А я довіку буду поруч і, як зараз, триматиму тебе за руку. Вовік і всюди ми з тобою єдині.

Дівчина вдивлялася в лице Артема і чекала, що зараз він розплющить очі. Але натомість Катерина відчула, що хтось поклав їй руку на плече. Це була працівниця лікарні.

- Вам треба йти. Не втомлюйте його. Потім ще зайдете, - сказала медсестра.

Алексієнко поглянула на хлопця, стан якого так і не змінився. Дівчина вийшла з палати і розплакалася ще дужче. Вона воліла волати від безвиході, але її крик заглушили обійми брата. Вона не помітила його, бо як, тільки зачинилися двері до реанімації, заледве не втратила притомність через емоційне виснаження після тієї лихої хвилини.

- От ще не вистачало того, що ви б тут двоє простягалися. Може, хоча б не всі одразу? – сказав хлопець підбадьорливим тоном і погладив дівчину по волоссю.

- Макс…- Катерина нараз отямилася і всміхнулася крізь потік сліз.

- Я за тобою приїхав. Батьки сказали, щоб я забрав тебе додому. Сказали без тебе не повертатися. Тому, якщо ти не поїдеш зі мною, то твій брат стане безхатьком, - засміявся брат.

- Передай батькам, що я нормі і приїду тільки на вихідні, - пробубніла та.

- Сестро! Ти ледь не вмліла від голоднечі. Ти вже кілька діб без сну. Ми не дамо тобі занедужати. Я забираю тебе додому! – серйозним тоном промовив Макс.

- Катю, Макс, батьки і ми усі бажаємо тобі тільки добра і дбаємо про тебе. Подумай, хоч трохи про себе, - Тетяна Іванівна ніжно посміхнулася до неї.

- Я не хочу залишати його самого, - стояла на своєму Катерина.

- Ми щось про тебе не знаємо? Може, ти дипломований спеціаліст? Це найкраща клініка! Лікарі днюють і ночують коло нього. До того ж, поряд з ним мама. Зараз заїде ще й Аня! – вговорював свою вперту сестру брат.

- Я повернуся сюди ще до заходу сонця, - виступила Катерина.

Вона вхопила свої речі і рушила до виходу.

***

- Як вважаєш, Макс вмовить Катю приїхати перепочити? Бо мене вона навіть чути не бажає! – пирхнула господарка дому Алексієнко.

Ольга Арсенівна сіла на стілець коло чоловіка, який аналізував папері у своєму кабінеті.

Вона виглядала не менш виморено, ніж дочка, і настрій теж був не кращий.

- На нього вся сподіванка. Я сам учора їздив до Катерини і вона навідріз відмовилася приїжджати. Що я мав, насильно її тягти?! – фиркнув Олександр.

Він відкинув документи у бік і перевів погляд на дружину, яка нервово чекала того, щоб той відклав всі справи і побалакав з нею про важливіші проблеми.

- Вона ж там геть змарніла! Таня там її трохи підгодовує, але каже, що Катя взагалі їсти відказується! Бідне дитя! Таке втомлене вже! – важким голосом видавила мати.

- Ми тут безвладні, Олю! Якби могли б, то зарадили! А так лишається тільки найважче для нас і для Катрусі – чекати, - чоловік турботливо підійшов до дружини і погладив по руках.