Розділ 16

Одягнувшись у щось просте, що не викликає зайвої уваги, Алексієнко відправилась на озеро. Вона вискочила з автомобіля, коли зупинила його не далеко від похилого берега. Дівчина присіла на березі озера і замислилась.

- Ей, панянко, ви, часом, не палка прихильниця заходів сонця і волошок? – крикнув Тьома, підходячи ближче.

Дівчина повернула голову і завмерла від здивування, але вмить посміхнулась. Це була її перша посмішка за цілу добу.

- А хіба цей пан не казав декілька днів тому, що відрікається від мене? – спитала в такому ж тоні Катя.

- Від душі я відхреститися не можу, - прошепотів хлопець, коли наблизився до неї і протягнув дівчині її улюблені волошки.

Катерина була на сьомому небі від щастя. Весь світ знову став світлим і яскравим. Артем любить її - і цього досить.

- Як ти здогадався, що я тут? – Катя занурилася своїм крихітним носиком у букет.

- Це було нескладно. Я всього лише відчуваю твої думки. Коли ти пробігла повз, я ніби відчув по звуку твоїх кроків, що ти тримаєш курс сюди.

- Ти знав, що я мушу поглянути на захід сонця тут. Інакше, буття здалось би геть паскудним, - зітхнула Катерина і сховала погляд.

- Поки на небі сходить і заходить сонце, поки можемо за цим спостерігати, доти життя вселятиме в нас віру в любов і спокій на душі не згасне, - юнак пальцями повернув до себе лагідне обличчя дівчини і наблизився до неї впритул.  

- Ти завжди з’являєшся в той момент, коли я розумію, що все моє перебування на цій планеті втратило сенс, - прошепотіла вона.

- Я просто відчуваю, що потрібен тобі, - Артем не втримався і поцілував дівчину у її бліді вуста.

Після цього довгоочікуваного поцілунку дівчина відвела погляд і подивилася в далечінь. І ось захід сонця... Її улюблений час… П’ять років вони вже не милувалися ним разом. Кожен бачив його  поодинці, в різних куточках світу, але згадували, одні і ті ж моменти.

-  Пам'ятаєш, ми завжди сюди приходили в цей час? - запитав хлопець, дивлячись прямо в очі дівчини.

- Пам'ятаю, звичайно, пам'ятаю. Ці хвилини з тобою найщасливіші. На жаль, були, - Катерина ніяк не могла приховати сум у голосі.

- Невже ми не можемо розпочати все з початку?

- Артеме, ти ж сам розумієш, що все не так просто, як ти собі це уявляєш. Я без місяця одружена.

- Так, я надто пізно схаменувся, - гірко посміхнувся хлопець.

- Ми й без штампу будемо близькими, - дала багатозначну відповідь та і схилила голову на плече Черненка.

- У тебе щось сталося? Можу чимось зарадити? Ти дуже засмучена.

- Ти тут безсилий. Ми з Єгором посварились. Пройде декілька днів і він попросить пробачення.

- А ти ж пробачиш…- відповів юнак.

- Не можу інакше, - злегка посміхнулася вона і опустила очі.  

- Я знаю. Ти пробачаєш те, що пробачати не можна.

Герой вдихнув аромат рідного волосся і вирішив, що ніхто, крім нього, не буде насолоджувались цією красою. Поки він не відав як цього домогтися, але точно знав, що ця дівчина послана йому Богом не просто для того, щоб відпустити її в обійми іншого.

Той інший саме цієї миті побачив їх удвох. Катерина почула, що під`їхав автомобіль і підняла голову. Переконавшись у тому, що це Єгор, дівчина встала з місця і почала підходити до нього.

- Я шукав тебе, - першим заговорив Серебрянський.

- Як ти дізнався, що я тут? – спитала вона таким тоном, ніби їй було неприємно, що він відважився приїхати на місце, де має бути тільки вона і Артем.

- Ти розповідала про це озеро. Тобі ж погано, так? – занепокоєним голосом поцікавився Єгор.

- Було добре, поки не приїхав ти, - буркнула та.

- Я приїхав, щоб випрохати пробачення. Мені не варто було так давити на тебе. Ти повинна сама прийняти рішення, - говорив хлопець.

- Ти був правий, Єгор. Рано чи пізно, це має колись статися, - прошепотіла вона.

- То ти пробачила мені? – всміхнувся юнак і підійшов ближче до неї.

- Я не можу тобі не вибачити. Ти ж мій суджений, - Катерина натягнула на себе посмішку і наблизилась до нього.

- Кохаю тебе, моя волошко, - Серебрянський взяв дівчину за руку і поцілував.

За ними позаду спостерігав Артем. Біль переповнював його серце і, не витримавши цього, хлопець мовчазливо пішов.

- Надіюсь, тобі вистачить розуму не побігти за ним, - виговорив Єгор.

- Ні, йому треба побути на самоті, - холодно промовила та і пішла в сторону автомобіля.

- Їдьмо додому, нам варто зібрати речі, - сказав той.

- Збирати речі? Навіщо? – Катерина зі здивованими доглядами обернулась до хлопця, який йшов ззаду.

- Макс збирає завтра всіх на вихідні в гори. Пропонує увечері виїхати.

- Чого це раптом він забажав ковтнути карпатського повітря? – пирхнула вона.

- Каже, що тужить за своєю стихією. І тому вирішив саме там відсвяткувати свій день народження. То що, їдемо? – з надією у голосі спитав Єгор.

- Їдемо. Я теж хочу відпочити від мегаполісу і виспатись.

- От і гарно! Тобі це піде на користь! – утішився Єгор і відчинив двері автівки перед коханою.