Розділ 15

Теперішній час…

 Катерина вирішила знову повернутися до заповнення свого щоденника. 

«Мені тоді було шістнадцять років. Одне запитання завжди не давало мені спокою: чому він? Як мені в серце зміг потрапити цей хуліганський хлопчисько з татуюванням на плечі?

У дитинстві я трохи інакше собі уявляла свого майбутнього хлопця. Але, це були всього лише ілюзії. Ми ніколи не знаємо наперед, хто вкраде наше серце.

Біля мене в школі крутилися такі красені! Добре виховані, багаті... Вони були готові горлянки один одному перегризати, аби я посміхнулася їм. Ці синочки олігархів навіть не здогадувалися, про те, що я вже віддала своє серце поганому хлопцю.

Перші прогулянки ... Пам'ятаю, як Артем просив Аню покликати мене гуляти, а сам, як би "ненароком", опинявся в тому ж місці. А коли вже був вечір, відправляв Аню додому, а ми ще до опівночі гуляли по парку. Правда, нам потім діставалося від батьків. Мені - бо, я ще не доросла до прогулянок вночі, а йому - за те, що вчасно не привозив мене додому. А коли батькам це набридло, вони заборонили нам бачитися цілих два тижні. Ми зв'язувалися різними методами: дзвонили, листувалися. На жаль, нам цього було мало. Потім зрозуміли, що нам все одно треба таємно зустрічатися після школи. Нашим місцем таємних зустрічей стало озеро. Там нас ніхто не міг знайти. Але коли батьки дізналися, вже нічого не могли вдіяти.

Пам'ятаю, як в день народження Артема, ми втекли від гостей. Ми каталася на його мотоциклі по нічному Києву. Це були кращі вечора в моєму житті.

Перші вечірки в найдорожчих клубах міста… Артем ревнував до кожного хлопця, який запрошував мене на танець. Я ж, щоб не злити його, відмовляла їм. Навіть найкрутішим хлопцям, яким ніхто не відмовляв.

 Через це виникало багато суперечок і бійок. Після них я заліковувала рани коханому. Мені заздрили всі дівчата. Я так пишалася, що саме мене він називає "моя".

Тепер же буде все інакше... Артем не поруч і вже ніколи не буде... Він відмовився від мене... Я розумію його... Він зробив це тому що втомився бачити мене з Єгором. Але він не знає, що в моєму серці немає більше нікого, крім нього... Він там навіки...

                                                        ***

Що ж стосується Черненка, то його відпустили одразу після від’їзду Катерини. Після звільнення, хлопець поїхав додому і, на відміну від Каті, одразу заснув. Він спав міцним сном, ніби коло нього літав ангел, який охороняв його сон. Прокинувся хлопець, коли надворі вже було світло. Годинник пробив дванадцяту. Встати і приготувати щось на сніданок – не вистачало сил. Боліло все тіло.

«А Серебрянський таки не слабак!» - подумав Артем, коли пригадував вчорашній бій і свою першу в житті поразку.

Так, він шкодував про те, що після стількох років чемпіонства, не зміг перемогти новачка. Але з іншого боку, Черненко виграв. Він не здався Каті.  

Раптом у двері його квартири хтось подзвонив. Він без жодної емоції піднявся з ліжка і поплентався відчиняти. За дверима він аж ніяк не очікував побачити матір.

- Привіт, синку! – жінка з теплою посмішкою поглянула на сонного юнака.

- Здраствуй, мамо! – Артем не розгубився і поцілував її у щоку. – Щось трапилося? – спитав він, коли та увійшла до квартири, але не почала скидати з себе весняне пальто.

- Ні. Я приїхала тебе про дещо попросити. Ти б не міг відвести мене до Алексієнків? Батька викликали на термінову зустріч, і тому він разом з водієм поїхали прямісінько в офіс, а мене висадив недалеко від твого будинку. От я і подумала: зайти до тебе, і попрохати, щоб ти мене відвіз.

- Давай, я краще викличу тобі таксі? – з неприхованим сумом у голосі запропонував син.

- Таксі? А як же послухати стареньку і немічну матусю, яка…

- …яка так сильно тебе любить і присвятила всю себе твоєму вихованню…- спочатку обірвав, а потім продовжив незмінний аргумент мами, яка наводила його в будь-якій ситуації, коли Артем не хотів її слухати, або відмовлявся від чогось, запропонованого його матінкою.

Їхній діалог перебив дзвінок телефону Черненка. Він прийняв виклик і почув стурбований голос батька.

- Артеме, мама вже у тебе?

- Так, а що? – здивувався хлопець, поглянувши на матір.

- Вона їхала до тітки Ольги. Поїдь з нею. Візьми в кабінеті дядька Сашка чорну папку, яка лежить на столі. Привези її в офіс. Вона нам потрібна.

- Гаразд, - дещо роздратованим голосом дав відповідь юнак і скинув виклик.  – Їдьмо. Батькові потрібні документи, які зараз у Алексієнків.

- От і добре. Тобі поїздка за місто піде на користь, - одразу ж повеселішала Лариса і присіла на пуф у прихожій.

- Хотів би я вже забути маршрут до цього місця…- прошепотів Черненко і рушив до кімнати, щоб одягнутися і рушити до садиби Алексієнків. 

                                                           ***

Дощ у Києві періщив уже другу добу. Він не давав можливості природі відпочити ні в день, ні в ночі. На особливо засмучених людей він наганяв ще більше смутку.

Автомобіль Артема зупинився перед самим входом до будинку. На вулиці їх уже чекала Ольга з парасолем сірого кольору, з яким одразу підійшла до Тетяни, щоб не дати їй змокнути.

На обличчі в неї з’явилася невесела посмішка, коли з автівки вийшов Артем і привітався з нею, намагаючись здатися веселим.

- Я залишаю вам маму, а сам побіжу до кабінету. Дядько Сашко повідомив, що я маю забрати папку? – спитав юнак, коли вони утрьох зайшли до будинку.

- Так, він дзвонив. Можеш сміливо йти туди і брати все, що тобі треба, - дещо бадьорішим тоном відповіла жінка.

Черненко мовчки попрямував до сходів і швидким кроком наближався до кабінету, поки його не зупинила тераса. Він краєм ока побачив коло перил силует знайомого тіла. Вона стояла під дощем в одному білому сарафані з вузенькими бретельками. Каплі дощу спочатку стікали по волоссю, а потім по голих плечах і зупинялися десь аж на холодній підлозі, вистеленій плиткою. Вона обхопила їх руками і стояла так непохитно. Катерина не бачила і не чула, що позаду неї стоїть та людина, яка може її врятувати від цього холоду, але не може, бо знову боїться здатися. Крізь шум дощу було чутно тихенький плач маленької, стомленої душі.