Розділ 8

- Ну, і стільки ще можна його чекати? – спитав чи то в себе, чи то в часу, найкращий друг і, до того ж співробітник Артема – Костянтин. Це був високий смуглявий брюнет із чорними очицями і виглядав він не менш привабливо завдяки діловому костюму.

Нарешті, двері кабінету відчинилися, але зайшов не очікуваний друг, а хлопчина років дев’ятнадцяти. Його очі світилися ще тим дитячим блиском. На вустах сяяла посмішка, а шоколадне волосся було по-модному зачесане на бік. Цей хлопчина працює в офісі трохи менше тижня, але вже встиг себе зарекомендувати як хороший працівник і людина, з якою можна спілкуватися на різні теми, окрім робочих. Він розпочав свій шлях на цій фірмі з посади помічника Артема. Черненко дуже втішився, тому, що в нього з’явився не тільки надійний службовець, але ще й друг. Вони стали справжніми друзями і навіть перейшли на «ти». 

 - Доброго ранку, Костянтине Анатолійовичу! – привітався той.

- Добрий він би був, Микито, якби Артем, нарешті, з’явився тут і зараз. Невже він не розуміє, що менш, ніж за годину у нас зустріч з інвесторами.

- Напевно, у нього щось сталось. Він би так просто не запізнювався.

Не пройшло і хвилини як у кабінет забігає розтривожений і захеканий Артем. Він на ходу привітався з друзями і кинув на стіл папки.

 - Пробачте, що змусив чекати. Просто учорашня вечеря геть збила мене з пантелику, і я був змушений у всьому розібратися.

- І що? Розібрався? – байдуже спитав Костя Санін.

- Ні, - видихнув хлопець і відкинувся на спинку офісного крісла.

- Розповідай: що там такого сталося, що змусило тебе запізнитись?

- Учора я намагався поговорити з Катею. На жаль, конструктивного діалогу у нас не вийшло, але її запитання: чому я не цікавлюсь дитиною, загнало мене в глухий кут.

- Ти маєш на думці, що десь росте твоя дитина? – прямо поставив запитання Микита.

- Саме так. І тому я вирішив діяти. Вранці я об'їздив всі столичні пологові будинки і клініки, в яких вона могла народжувати. Але так і не зміг нічого розшукати, - Артем втомлено заплющив очі, ніби уявляв, що зараз не в столичному офісі, а на пляжі казна-якого далекого тихоокеанського острова.

- Так може вона за кордоном народжувала? – висунув ідею друг.

- І звідки мені почати: з Африки чи Антарктиди? – з нотою сарказму спитав Черненко.

- Згоден. Це майже нереально. Але має ж бути хоч якийсь вихід.

- Я навіть не знаю, хто міг би мені допомогти.

- У Каті ж є друзі, які мали б щось знати, - подумав Микита.

Вмить  Артем підскочив з місця. Він мав на думці одну людину. З цією дівчиною Катерина завжди ділиться найпотаємнішим. Довірити таку сокровенну інформацію Катя могла тільки їй.

- Микито, ти геній! Готуйся одержувати першу премію! – утішив приятеля Артем і вибіг з кабінету.

- Ти не міг подати йому цю ідею після наради? – просичав Костянтин і задумано всівся на місце, де кілька секунд тому ще сидів його друг.

***

Надворі вже пахло літом. Кінець травня був дуже теплим і тішив сонцем. Саме цю пору найбільше любив Артем. Тому зустріч з Веронікою призначив саме у парку, де зазвичай гуляла їхня компанія. Дожидав він на свою давню приятельку у літньому кафе, де вони з друзяками часто зупинялися, щоб перекусити. Певна річ, це місце не було для такої еліти, але їм і не потрібен був дорогий посуд і високоякісне обслуговування. Їм було достатньо смачної їжі, якою харчувалися майже усі, хто прогулювався у цьому парку. А гостей тут завжди було чимало...

- Привіт, Артеме! - привіталася дівчина, коли зайшла в кафе і побачила за останнім столиком Артема Черненка.  Вона підходила до нього з відвертою непривітністю.

- Привіт, Ніко! Як ти? – посміхнувся юнак.

 - Сумніваюся, що ти прийняв рішення запросити мене в ресторан для того, щоб спитати: як у мене справи, - пирснула дівчина. - Кажи, що треба, - Вероніка схрестила руки на грудях в очікуванні діалогу.

- Я хочу поговорити про Катю, - почав хлопець.

- Починається, - закотила очі блондинка. – Раніше треба було про неї говорити. Попереджаю: благати її про те, що вона тебе простила – не буду. У неї зараз все чудово, а розбивати її душу знову на друзки, я не буду.

- Ні, я не буду просити тебе про те, щоб ти втручалася, - одразу заспокоїв подругу Черненко.

 - Тоді, проси, що хочеш, - зітхнула та. Яніцька втупилася очима в дерева, які росли за вікном.  

- Є тільки одна умова: про нашу зустріч Катя не дізнається, - ледве чутно сказав юнак.

- Ти ставиш мені умови? А не нахабно з твого боку? – дещо обурливими тоном прошипіла дівчина.

- Прошу тебе, - намагаючись зберігати спокій, говорив Артем.

- Тільки через те, що я пам’ятаю про нашу минулу дружбу, - трохи стриманіше відповіла героїня.

- Ти знала, що Катя була вагітна? - одразу запитав хлопець.

Після його запитання настала тиша. Ніка не знала, що відповісти, бо не очікувала, що через п’ять  років Артем почне розмову на цю тему.

- Ну, допустимо, - відповіла та і поглянула на Артема.

- Де дитя? - прямо запитав Черненко.

- Ніякої дитини немає, - похитала головою Яніцька.

- Все-таки зробила аборт ... - прошепотів хлопець і важко беззвучно зітхнув.

- Ні. Тест помилився. Вона сказала, що вагітна. Але потім пішла до лікаря, ось він і сказав, що це не правда, - розважливим тоном відповіла вона.

- Хух, - зітхнув хлопець з полегкістю, але потім згадав вчорашню розмову з Катею і зрозумів, що розслаблятися трохи передчасно. – Тоді, чому вона мене вчора звинуватила в тому, що я не цікавлюся дитиною?

- Скоріш за все, вона зробила це, щоб перевірити тебе і твою реакцію, - зробила припущення Вероніка.

- От Катька! - злобно процідив шатен.

- Ти мав уже звикнути. Вона просто шаленіє, коли бачить тебе з іншою. Це через Наталку вона бовкнула.

- Гадаєш, мені легко дивитися на неї поруч з Єгором?

- Діти малі, чесне слово, - насмішкувато промовила Яніцька.