Розділ 2. Гра за чужими правилами

Розділ 2. Гра за чужими правилами

​О двадцять другій годині табір Тіней повністю змінився. Денне світло, яке й так ледь пробивалося крізь крони столітніх дерев, тепер остаточно згасло, поступившись місцем густій, майже відчутній на дотик темряві. Єдиним джерелом світла на центральній галявині залишалося велике вогнище. Його язики полум'я з тріском виривалися вгору, кидаючи довгі, химерні тіні на стіни дерев'яних будиночків. Ліс навколо кемпінгу здався ще ближчим і темнішим, наче стіна, яка повільно стискалася навколо підлітків.

​Шість ліхтариків одночасно спалахнули в руках героїв, прорізаючи туман вузькими променями холодного світла. Марта, вожата загону, стояла біля вогнища з великим механічним секундоміром на шиї. Її обличчя, освітлене знизу помаранчевим відблиском багаття, тепер не виглядало таким безтурботним, як удень. Вона востаннє окинула поглядом три пари підлітків і піднесла до губ свисток.

​— У вас є рівно десять хвилин, щоб знайти укриття, — її голос пролунав надто різко в нічній тиші. — Пам'ятайте головне правило: не виходити за лінію жовтих ліхтарів, що обмежують кемпінг. Якщо хтось порушить периметр — гра негайно припиняється, а порушник поїде додому першим же рейсом. Час пішов!

​Гучний свисток розрізав повітря, і пари одразу кинулися в різні боки, зникаючи в темряві між корпусами.

​Марк упевнено перехопив Олену за лікоть, скеровуючи її в бік занедбаного спортивного майданчика, де старі трибуни заросли високою травою. Олена ледве встигала за його широким кроком, намагаючись не шуміти підборами літнього взуття. Коли вони забігли під навіс дерев'яної конструкції, Марк вимкнув свій ліхтарик, зануривши їх у повну темряву. Олена злякано притиснулася до його грудей, чуючи, як швидко б'ється його серце. Вона хотіла щось сказати, але Марк різко затулив їй рот долонею. За кілька метрів від них, по той бік паркану, почулися важкі кроки. Хтось повільно йшов уздовж межі табору, і це явно була не Марта — кроки були надто важкими для молодої дівчини. Марк затамував подих, сильніше стискаючи плече Олени. Їхній спільний київський секрет навчив їх ховатися, але тут, у лісі, цей досвід набував зовсім іншого, зловісного відтінку.

​У цей же час на іншому кінці табору, біля старої водонапірної вежі, ховалися Артур і Крістіна. Крістіна сиділа на сирій землі, обхопивши коліна руками. Її дихання було уривчастим, а пальці тремтіли від чергового нападу тривоги. Артур сидів поруч, притиснувши до ока видошукач своєї відеокамери. Навіть у темряві він намагався знімати, увімкнувши режим нічного бачення. Зелений екран камери фіксував кожен рух листя. Раптом Артур завмер. Через лінзу об'єктива він чітко побачив, як біля жовтого ліхтаря межі табору мигнула тінь. Хтось стояв прямо за лінією периметра і дивився в їхній бік. Артур опустив камеру, протираючи очі, але коли знову подивився туди — там уже нікого не було. Крістіна, помітивши його занепокоєння, тихо запитала, що він там побачив, але Артур вирішив збрехати, сказавши, що це просто гілка хитнулася від вітру.

​Найменше про правила турбувалися Ден і Кіра. Вони залізли на дах їдальні, скориставшись пожежною драбиною, яку Ден примітив ще вдень. Сидячи на старій блясі, вони мали ідеальний огляд на весь табір. Ден з усмішкою дістав із кишені коробку сірників і підпалив один, спостерігаючи, як маленький вогник на секунду вихоплює з темряви обличчя Кіри. Кіра тихо засміялася і штовхнула його в бік, нагадуючи, що вожата може помітити світло. Ден лише відмахнувся, запевняючи, що Марта зараз шукає їх зовсім в іншому місці. Проте, подивившись униз, на темну стежку між деревами, Ден раптом помітив дещо дивне. Вожата Марта справді йшла стежкою, але вона не шукала підлітків. Вона швидко, озираючись по сторонах, прямувала до адміністративного корпусу, і в її руках був не ліхтарик, а якийсь великий паперовий згорток.

​Раптом з боку лісу, далеко за межами жовтих ліхтарів, пролунав дивний, глухий звук — наче важка гілка з тріском зламалася під чиєюсь вагою, а за нею почувся короткий, ледве чутний людський стогін. На даху їдальні Ден і Кіра миттєво замовкли. На трибунах Марк сильніше притис Олену до себе, а Артур біля вежі знову підніс камеру до ока, намагаючись зловити джерело звуку.

​Гра в хованки тривала всього двадцять хвилин, але всі шість підлітків одночасно зрозуміли: у цьому нічному лісі ховаються не лише вони.