Розділ 1. Брама у невідомість

​Розділ 1. Брама у невідомість

​Старий затертий автобус уже понад дві години підстрибував на вибоїнах розмитої лісової дороги. Мобільний зв'язок зник ще сорок кілометрів тому, залишивши на екранах смартфонів лише порожні поділки та беззмістовний напис «немає мережі». За вікнами миготів суцільний, майже непроглядний масив столітніх сосен та ялин. Гілки дерев раз у раз із неприємним рипінням шкребли по склу, наче намагалися зазирнути всередину салону. Сонце, яке ще вранці яскраво світило на автостанції, тепер сховалося за важкими сірими хмарами, і ліс навколо здавався похмурим, майже живим велетнем, що повільно ковтав старий пазик разом із його пасажирами.

​Марк сидів на задньому сидінні, закинувши руку на спинку крісла, де влаштувалася Олена. Його обличчя не виражало жодних емоцій — він звик тримати все під контролем, як і личить капітану спортивної команди. Проте пальці, що час від часу стискалися в кулак, видавали легке роздратування. Олена ж, не зважаючи на відсутність інтернету, продовжувала крутити в руках телефон, намагаючись спіймати бодай слабкий сигнал біля вікна. Вона звикла фіксувати кожен свій крок для блогу, і повна ізоляція починала її помітно нервувати. Вона знала про Марка дещо таке, що змушувало його їхати в цю глушину разом із нею, і цей спільний секрет висів між ними важким, невидимим тягарем.

​Трохи попереду, притулившись лобом до холодного скла, сиділа Крістіна. Вона то заплющувала очі, то знову відкривала їх, судомно стискаючи в руках ремінець своєї сумки. Напади тривожності накочувалися хвилями, особливо коли автобус занурювався у найтемніші ділянки лісу. Поруч із нею Артур спокійно протирав об'єктив своєї старої відеокамери. На відміну від інших, він відчував дивний азарт. В його рюкзаку лежали детальні роздруковані карти цієї місцевості. Артур повернув камеру в бік Крістіни, тиснучи на кнопку запису, і тихо прошепотів, намагаючись її відволікти, що цей ліс виглядає просто ідеально для гарного кадру. Крістіна лише слабо посміхнулася, але її погляд залишався прикутим до темряви за вікном — їй здавалося, що між деревами хтось стоїть.

​Найсвітлішим і найгучнішим місцем в автобусі був ряд, де вмостилися Ден і Кіра. Ден примудрився затягнути в салон портативну колонку, з якої зараз тихо лунав якийсь альтернативний рок, і крутив у руках вкрадені з дому сірники, перевіряючи реакцію водія у дзеркалі заднього виду. Він абсолютно не зважав на правила і приїхав сюди лише заради розваг. Кіра, закинувши ноги на сусіднє крісло, демонструвала свої нові татуювання на руках і весело підсміювалася з його дурних жартів. Вони були бунтарями, готовими перевернути цей табір догори дриґом, навіть не підозрюючи, що ліс уже приготував для них власні, значно небезпечніші правила.

​Раптом автобус різко затормозив, змусивши пасажирів хитнутися вперед. Колеса глибоко застрягли в багнюці прямо перед масивними, почорнілими від часу дерев'яними воротами. Над ними виднілися великі, зроблені з грубих дощок літери, що складали назву: «Табір Тіней».

​Двері автобуса з важким шипінням відчинилися, і в салон буквально увірвалося сире, прохолодне лісове повітря, яке пахло хвоєю, мохом та старою деревиною. На першу сходинку швидко піднялася молода дівчина у фірмовій зеленій футболці та з яскравою посмішкою, яка, втім, здавалася трохи натягнутою.

​— Привіт, найкращий загін! — голосно вигукнула вона, плеснувши в долоні. — Я ваша вожата Марта, і саме зі мною ви проведете ці незабутні тижні. Виходьте, розбирайте речі, і ласкаво просимо до нашого маленького раю посеред природи!

​Коли підлітки почали виходити на вологу землю, Крістіна на секунду затрималася на виході. Вона озирнулася назад на дорогу, якою вони щоправда приїхали, і помітила, як з-за високої сосни на краю табору за ними спостерігає висока чоловіча фігура у темному штормовому плащі. Чоловік тримав руки в кишенях і проводжав автобус важким, глибоким поглядом лісового детектива. Це був Гліб Стрілець. Він знав, що ця зміна вже не буде звичайною.

Марта повела загін углиб табору повз ряди однакових дерев’яних будиночків, які ховалися в густій тіні вікових сосен. Вони виглядали затишно, але якась неприродна тиша навколо створювала враження, наче весь табір вимер задовго до їхнього приїзду. Олена з огидою переступила через калюжу, намагаючись не забруднити свої білі кросівки, і невдоволено кинула Марку, що це місце більше схоже на декорації до фільму жахів, ніж на нормальний курорт. Марк лише мовчки перехопив її важку валізу, навіть не змінившись в обличчі. Його думки були зайняті іншим — він раз у раз озирався на браму, намагаючись розгледіти постать у плащі, яку теж встиг помітити краєм ока.

​Коли підлітків розподілили по парах у будиночки, Артур одразу ж увімкнув свою камеру, фіксуючи кожен куток їхньої нової кімнати. Крістіна сіла на край ліжка, відчуваючи, як холодний лісовий дух пробирається крізь щілини в стінах. Вона підійшла до невеликого вікна, що виходило прямо на гущавину, і раптом помітила на підвіконні дивну річ — глибоку, свіжу подряпину, яка нагадувала три паралельні лінії, наче хтось намагався вчепитися в дерево нігтями чи якимось інструментом. Вона хотіла покликати Артура, але в цей момент знадвору пролунав гучний свисток Марти, який скликав усіх на загальний збір у центрі кемпінгу.

​Біля великого вогнища, яке ще не встигли розпалити, загін зустрівся знову. Ден уже встиг роздобути десь стару табірну карту й тепер із посмішкою демонстрував Кірі «заборонену зону», позначену червоним хрестом на самому краї лісового масиву. Кіра з азартом підхопила ідею перевірити це місце першою ж ніччю. Проте їхні плани перервала вожата. Марта вийшла на середину кола, тримаючи в руках коробку зі старими ліхтариками, і її голос знову зазвучав із тією самою дивною, майже штучною бадьорістю.

​— Ну що, правила ви знаєте, але у нас в таборі Тіней є своя особлива традиція! — оголосила вона, роздаючи кожному по ліхтарику. — Перша ніч — це ніч знайомства з лісом. Сьогодні о двадцять другій годині ми починаємо велику гру в хованки. Ваше завдання — розділитися на пари, сховатися в межах табору так, щоб я вас не знайшла, і протриматися до опівночі. Але пам’ятайте: за лінію ліхтарів на межі кемпінгу виходити суворо заборонено. Там починаються дикі хащі, і ліс не любить тих, хто порушує його кордони.