Глава 9

ЛІЛІТ

Опинившись на балконі, ковтаю свіже нічне повітря і дещо заворожена панорамою нічного міста. Я ніколи не була у цьому замку, що знаходиться високо на горі.

— Як же тут красиво! — саме злітає з вуст.

Заворожена красою нічного міста, підходжу до парапету. Але в реальність змушують повернутися обійми Дана, який лагідним тоном просить:

— Повернись до мене, моя мила красуне.

Я несміло виконую його прохання, а він, заглядаючи мені в очі, заявляє:

— Ти питала, як розуміти мої слова, — ти будеш та моєю навіки?! Це моя пропозиція тобі, моя чарівна. Я хочу, аби ти від сьогодні і назавжди була зі мною... Ти згодна?

Я нервово ковтаю. Трохи бентежно, але відмовлятися не хочу. Великими очима дивлюся на чоловіка. Серце калатає так, що здається, зараз вистрибне з грудей. Ще мить мовчу, а тоді тихо шепочу:

— Так!

— Від нині і навіки? — серйозно перепитує Дан.

— Від нині і навіки, — повторюю я.

Раптом чоловік з кишені на грудях виймає маленьку золотисту торбинку, з якої б’ють промені. Розв’язує її й виймає зсередини дві каблучки, які сяють та виблискують на його руці. Взявши меншу, він одягає її на мій безіменний палець і, ніжно поцілувавши в губи, шепоче:

— Клянуся кохати, берегти та леліяти тебе вічно...

В мене виступають сльози на очах. Емоції переповнюють. Але коли чоловік простягає мені більшу каблучку, з тремтінням в руках беру колечко й несміло, одягнувши його на палець чоловіка, шепочу:

— Клянуся бути лише твоєю навіки!

Одразу тону в міцних обіймах Дана, який ніжно цілує мене. Я шаленію від емоцій. Адже щойно стала нареченою чоловіка, якого заледве знаю, але якого дуже добре відчуваю душею. Знаю, що з ним я буду щаслива навіки.