Глава 6

ЛІЛІТ

Минуло більше ніж пів години, на щастя, у вікнах вже не видно вогню, але й чоловіків немає. Я нервую іще більше, а ще мені цікаво, звідкіля той незнайомець знає моє ім’я. Ми ж не знайомилися, і бачу я його сьогодні вперше...

Покидаю свої роздуми, бо до нас наближається один з двох чоловіків, які є частими гостями мого кафе.

— Ліліт, вас Дан кличе, — повідомляє він.

Ми з подругами йдемо за ним. Страх пробирає до кісток. Судячи з того, що вогню не видно, пожежу погасили, але чому так темно за вікнами? На вулиці горять ліхтарі і світить місяць, повинно бути хоч щось видно.

Виходимо на вулицю і, справді, потопаємо у пітьмі.

— Чому так темно? — цікавлюся.

— Тому, що так потрібно, — з голосу впізнаю незнайомця, який питає: — Ну що, красунечки, готові подивитися на наслідки свого чаклунства?

— Готові, — лише видихає Віола.

— Бене, давай! — наказує Дан.

Раптом падає чорна завіса, і перед нами відкривається красива тераса, облаштована під затишне продовження кафе, з бочками, у яких палає вогонь, з гірляндами та численними столиками, на яких стоять маленькі гарбузики зі свічками всередині. У мене перехоплює подих. Перебуваю на емоціях, навіть сказати щось важко.

— Як красиво! — захоплено вигукує Мілена.

— Дякуємо, це неймовірно! — і собі на емоціях кидає Віола.

Дівчата йдуть поміж столиками, із захватом оглядаючи все, а я спантеличено зиркаю на високого, кремезного чоловіка. Серце у грудях гуде від відчуттів, які переповнюють мене.

— Спасибі вам, Дане! Ви врятували моє кафе, врятували свято у ньому і подарували незабутню атмосферу не лише мені, а й усім відвідувачам. Чим я можу вам віддячити?

Красень пильно дивиться на мене, а тоді, піднявши погляд на небо, де місяць у повні, за мить переводить погляд на мене й просить:

— Ліліт, це все дрібниці, але я буду дуже вдячний, якщо ти подаруєш мені прогулянку під повним місяцем.

Я лише спантеличено кліпаю. Звісно, я не можу відмовитися від такої романтичної пропозиції. Зрештою, не хочу відмовлятися — цей чоловік врятував моє кафе, врятував свято. Я повинна завдячувати йому всім. Доки я, перебуваючи на емоціях та розгублено мовчучи, стою, він, простягнувши мені руку, просить:

— Ходімо.

Несміло кладу свою руку у широку долоню і відчуваю його тепло, яке одразу передається мені, сіючі у тілі приємні іскри. Спантеличено зиркаю на чоловіка й прошу:

— Зачекайте хвильку, я дам розпорядження своєму адміністратору і підемо.

Чоловік згідно киває, а я на емоціях подаюся у кафе.