Глава 4

ЛІЛІТ

Готуємо з подругами лате, і я ділюся з ними своєю проблемою номер один.

— Та хіба це проблема? — жваво допитується Віола. — У тебе за кафе он скільки місця.

— Так, там все закидане, — розгублено зізнаюся. — Місцеві смітник зробили. А мені ж треба, аби місце охайне було, прибране... Сьогодні свято. Треба декорації, інсталяції, щоб цікаво та святково...

— Тю, теж мені проблема. А ми, що не відьми? — озивається Мілена. — Та ми зараз за секунди все тобі начаклуємо.

— Ну, не за секунди, але впораємося швидко, — виправляє подругу Віола.

Я знаю, що за допомогою магії можна дива творити, але все одно хвилююся. Вже дуже мені хочеться, щоб нікому не відмовити. Розгублено дивлюся на подруг, а Мілена рикає на мене:

— Ліліт, кидай своє лате та гайда показувати, що потрібно прибрати.

Зиркаю у центр залу, де сидять троє чоловіків, і таки покидаю приготування напою, веду дівчат на закинутий двір кафе.

— Ось тут, — зупиняюся на захаращеному дворі. — Але ж ви бачите, що тут діється?! — розгублено дивлюся на подруг.

— Все, біжи готуй лате, а ми тут зараз все організуємо зі схожою тематикою, як у кафе.

Лише зітхаю та повертаюся у зал. Дуже хочу, щоб цього разу у подруг все вийшло, а не як минулого, де, рятуючи зависле авто на мосту, ми втопили його взагалі.

Тільки встигла підійти до свого столика, на якому готую свій чарівний напій, як поруч стоїть той самий панич, що замовляв лате.

— Я перепрошую, красунечко, чому так довго?

— Вибачте! — винувато кидаю привабливому чоловікові і швиденько доготовую лате.

Поставивши його на тацю, несу до столика. Чоловік мовчки йде за мною, а я шалено хвилююся. Адже він надто сильно бентежить мене.

Доки я розставила чашки, чоловік присів за стіл. Я вже хотіла піти, як раптом побачила, що за вікнами на задньому дворі коїться щось дивне. Але стараюся не дуже туди дивитися, аби не привертати зайвої уваги.

Роблю крок, щоб піти, як раптом хтось ловить мене за руку. Підіймаю спантеличений погляд і зустрічаюся з красивими очима незнайомця, який замовляв лате.

— Кралечко, сподіваюся, у вас розваги сьогодні будуть?

— Так, звісно, ближче півночі, — спантеличено відповідаю.

— Спасибі, гарнюня, — посміхається він і цікавиться: — Може, допомога потрібна?

— Поки ні, — шаленію від того, що чоловік так ніжно тримає мене за руку.

— Гаразд, біжи! Але якщо щось потрібно — звертайся. Ми з хлопцями допоможемо.

— Дякую!

Видавлюю посмішку й біжу до подруг. Бо чомусь мені здається, вони знову напартачили.