Глава 3

ЛІЛІТ

Забравши подруг у кафе, я приготувала їм свій фірмовий гарбузовий лате, і ми всілися за моїм особистим столиком у дальньому кутку.

Я чомусь чекала, що сьогодні у моєму закладі буде аншлаг, а тут людей ще менше, ніж зазвичай, що ж, напевно, цього слід було очікувати. Трохи щемить на душі від розчарування, але добре, що подруги поруч, то хоч трохи веселіше.

Дівчата смакують лате і, насолоджуючись цим чарівним напоєм, в один голос говорять, що даремно я носа повісила. Рано розчаровуюся, бо мій зоряний час ще попереду, і це вони мені як відьми кажуть, а не як подруги. Бо я сама вже щось розгубилася, і мій відьомський дар поки дрімає. Звісно, хочеться, аби моє кафе стало популярним. Але самого бажання замало. Потрібно рекламу робити. А як її робити? Гаразд, якби це був звичайний заклад, а це ж...

Покидаю свої роздуми, бо біля нас з’являється офіціантка — відьмочка Гриня.

— Ліліт, там один пан у центрі, за отим столиком, — вона вказує пальцем у центр. — Вас кличе. Він негайно вимагає, аби ви з’явилися.

— А більше він нічого не хоче? — фиркає невдоволенням емоційна Віола. — Не бач, ми відпочиваємо?!

— Тихо, люба, — спокійно звертаюся до подруги й підіймаюся. — Ви зачекайте, а я піду до того пана. Ви ж знаєте, мені кожен клієнт на вагу золота.

Йду за Гринею, а вона повідомляє:

— Ліліт, Оліфер казав, що вже всі столики заброньовані на вечір. А від відвідувачів відбою нема. Телефонують, хочуть забронювати місця. І, що нам робити? — розгублено кліпає вона.

— А чому ж ти раніше не казала? — вибухаю невдоволенням я.

— Та я саме до вас ішла, але мене той пан покликав... — знітившись, винувато кидає офіціантка. І, зупинившись біля столика у центрі, шепоче:

— Це той пан.

— Добре. Біжи, — відпускаю дівчину. — Я з усім розберуся.

Зиркаю на трьох чоловіків, один із яких виглядає не дуже кепсько.

— Доброго вечора, шановне панство! Чим можу допомогти?

Три пари очей прикипають до мене. Двох чоловіків знаю, а третього бачу вперше. Від нього віє небезпекою. Я аж відступила, коли наші погляди зустрілися.

— Доброго вечора, Ліліт! — вітається незнайомець і просить: — Приготуйте, будь ласка, три подвійних гарбузових лате.

— Так, звісно! — намагаюся говорити рівно, бо від присутності цього чоловіка моя впевненість кудись розвіялася, наче вранішній туман. — Може, іще щось бажаєте? У нас...

— Спасибі, красуне! Поки тільки лате, — перебиває мене кремезний і, судячи з його тілобудови, високий чоловік.

— Я зараз приготую, але вам доведеться трішки зачекати.

— Ми зачекаємо, — кидає хрипким голосом незнайомець.

З шаленими емоціями покидаю столик у центрі залу, йдучи до подруг. Від розмови з цим чоловіком мене окутують дивні відчуття. Але зараз не до них — мені негайно потрібно вирішувати ситуацію з браком місць. Потрібно щось вигадати, аби нікому з охочих відвідати моє кафе не відмовити.