Глава 1

Ліліт

Старий майже закинутий квартал у передмісті тоне у перших сутінках. Вуличні ліхтарі світяться через один. В будинках де-не-де вмикається світло. Люди, які залишилися тут проживати, повертаються в свої домівки. А я, як завжди, відчинила своє кафе, сьогодні в надії на численних відвідувачів.

Звичайні люди обходять моє кафе стороною, бо жоден смертний не може увійти всередину. Моє кафе для обраних. Відкрити своє незвичне кафе я зважилася навесні. Але в ньому відвідувачів небагато. Добре, що подруги підтримують. А то б, мабуть, уже зачинилася.

Та сьогодні маю надію на те, що відвідувачів буде більше. Сьогодні ж тридцять перше жовтня — Геловін. Тож сподіваюся, що у кафе буде гамірно. Ну хоча б трохи більше незвичних відвідувачів, ніж зазвичай. Я напередодні дала оголошення у спеціальні групи. Ми з персоналом готувалися до цього свята, прикрасили зали та територію на вулиці, а мій улюблений кухар приготував незліченну кількість незвичних та тематичних страв. Окрім цього, кафе «Таємні ночі» славиться оригінальним гарбузовим лате, аналогів якого немає жодна кав’ярня.

Сьогодні мій заклад тоне в квітах, гарбузах, гірляндах та монстриках, кажанах, а ще для декору використали всіляких чудовиськ.

Стою у вікні, очікуючи приїзду подруг. Вірніше — прильоту. Вони сьогодні вперше випробовуватимуть таку незвичну техніку, як мітла. Адже нам, людям з незвичними здібностями, важко серед звичайного люду. Нас не розуміють, а коли дізнаються, хто ми насправді, шарахаються й стараються уникати та триматися якнайдалі.

Обіймаю себе руками, бо чомусь надто нервую. Поринаю у спогади. Минулої осені я розійшлася зі своїм молодим чоловіком. Я з необережності не заховала свого капелюха. А коли він запитав, що це, я розповіла правду. Андрій від моїх розповідей жахнувся. Обізвав мене відьмою й пішов. Сказав, що я приворотом його приворожила.

Мені ці слова болять ще й донині. Аби не заплакати, прикипаю поглядом до мокрої бруківки, в якій миготять гірлянди. Образливо, адже я не використовувала чарів у наших стосунках. Андрій був зі мною тому, що хотів цього сам.

Кліпаю та здригаюся, коли чую писк, а за секунду ще й бачу, як перед вікном просто на бруківку разом з мітлою падає моя подруга Мілена. Знову розгублено кліпаю, бо не можу второпати, що відбувається. Але коли з реготом на мітлі підлітає Віола, все стає зрозумілим.

Поспіхом подаюся до подруг на вулицю.

— А я тобі казала, скинь швидкість, — хихикає білявка у красивому капелюсі для відьом червоного кольору, у тон сукні та кожушка.

— Ой, казала вона... — зі стогоном відмахується Мілена, сидячи на бруківці з мітлою. — Он сидиш та й регочеш, замість того, аби допомогти. А це, між іншим, зовсім не смішно. То бажання потрібно загадувати, не бачиш — зірка впала.

Я і собі посміхаюся, але підійшовши до Мілени, одягненої у синій наряд, піднімаю її мітлу, бо вона вже піднялася.

— Привіт, мої красуні! А я вже вас зачекалася, — зізнаюся.

— Та вечір в хату! — глузує Віола, злізаючи з мітли. — Ліліт, ми б швидше дісталися, якби наша Мілфа не крутила піруети над містом і не верещала, мов її ріжуть. Але це добре. Бо зараз сюди всі відьми та відьмаки позлітаються.

— Глузуй, глузуй, злюка! — обурюється Мілена. — І сама ти мілфа, мене звати Мілена. Я подивлюся, як ти будеш верещати, коли тебе твоя мітла скине.

Стримую сміх, дивлячись на подруг. Вони такі кумедні.

— Мілен, може, ти не на свою мітлу сіла? — розгублено цікавлюся, бо таке цілком може бути. Якщо мітла чужа, то точно буде скидати.

— Ага, ще скажи, не на свою мітлу сіла, не в ту сторону полетіла?! — невдоволено гримає Мілена.

Вона, мабуть, подумала, що я глузую із неї. Бо Віола он знову заходиться сміхом.

— Мілен, я серйозно, — заявляю і прошу. — Ану, оглянь свою мітлу.

Подруга у синьому наряді оглядає свій літаючий апарат і невдоволено бурчить.

— О, нечисть проклята, то хто мені віник поміняв?! От як знайду, хто, то так начаклую, що серед ночі конем стане і говоритиме французькою по-англійськи.

І хоч Мілена зараз не жартує, вона ще досі потирає бік, яким вдарилася. Ми ж з Віолою заходимося сміхом від таких чудернацьких погроз.

Нарешті, припинивши реготати, запрошую подруг у кафе, бо ми разом стільки галасу наробили, що аж у будинках неподалік загорілося світло.