Глава 3

Півсфера Залу Долі була переповнена. Склепіння данжеону тремтіли від глухого гулу сотень Вознесених, зібраних, щоб стати свідками суду над одним із своїх. Рідко Володарі зводилися до того, аби суд вершити особисто — але сьогодні був виняток. Провина Елара була настільки тяжкою, що вирок вимагав гласності.

Гомін стих, щойно в зал внесли винного.

Змієподібна платформа, на якій тримали Елара, ковзнула повітрям і спинилася в центрі зали.
Коли на нього наділи обмежувачі, його тіло здригнулося, і з нього почали спадати залишки чужої плоті — броня, пір’я, шкіра — все спливало донизу, перетворюючись на в’язку масу. Під нею проступило щось інше — давнє й тендітне, створене не для світла.

Справжній Елар нагадував істоту, випалену зсередини. Його шкіра — тонка, майже прозора, пронизана мережею темних жил, якими текла чорна мана. Чотири руки нагадували хітинові кінцівки комахи, і лише в русі ще вгадувалося колишнє величчя. На місці очей — дві западини, з яких сочився тьмяний вогонь, кольору згаслого полум’я.

Але найстрашнішим було його обличчя: у ньому проступали риси всіх тих, чиї тіла він колись носив. Риси зливалися, змінювались — наче сама пам’ять прагнула вирватися назовні. Десятки ликів, жіночих і чоловічих, людських і не зовсім, спалахували під напівпрозорою шкірою, спотворені криком.

Магнітні захвати на руках розтягнули його в боки, а хребет почав палити розпечений ярай — ритуальний спис Владарів, здатний розсікати не лише плоть, а й душу. Варто було Елару проявити бодай тінь непокори — лезо ввійшло б у спину, вириваючи саму сутність життя, як полум’я випалює тінь, гасячи будь-яку думку про спротив.

По трьох боках платформи, утворюючи трикутник, здіймалися чорні кристали. Усередині кожного мерехтіли ледь помітні силуети. Жоден із Вознесених за всю історію не бачив Владарів на власні очі — і цей випадок не став винятком. Але навіть їхньої невидимої присутності було досить: увесь зал відчував, що вирок буде безжальним.

Мовчання тяглося болісно довго. Потім простір прорізав голос — важкий, подібний до розкату грому:

— Елар...

Другий голос продовжив, стираючи тишу:

— Один із наших найрезультативніших полководців.

Третій завершив, холодно, без натяку на емоцію:

— Ми не очікували побачити тебе тут.

Слова звучали як єдиний хор. Крижаний. Невідворотний. Навіть глядачі на трибунах відчули, як по їхніх тілах пробіг мороз. А Елара трясло — погляди Володарів пронизували його наскрізь.

— Твій проступок, — заговорив перший голос, — не можна виправдати. Ти допустив втрату колосальної кількості мани, замкненої в Чорній Зірці.

— Після її знищення ми втратили сорок відсотків резерву, — додав другий. — І це лише попередні підрахунки.

— Ба більше, — завершив третій, — через тебе рештки раси, єдиної, що могла нам протистояти, зуміли втекти. Наші сканери були пошкоджені під час руйнування зорі. Ми не змогли відстежити їхній шлях.

Гул обурення прокотився залом, але стих миттєво, щойно знову заговорили Володарі.
— Ти поставив своє бажання поповнити колекцію оболонок вище виконання нашого наказу. Це неприпустимо.

Зал наповнився шепотом. Елар зціпив зуби. Він знав: зараз вирішується його доля.
— За це, — голос став смертельно холодним, — ти позбавляєшся половини своєї колекції. Вона буде розподілена між іншими.

Рядами Вознесених прокотився шурхіт збудження. Кількість і якість оболонок визначали статус їхнього власника. Вирок фактично зводив Елара майже до рівня нижчих воїнів.

— Але й цього мало, — продовжив Володар. — Ти проведеш тисячу циклів у коконі Каджі.

Коли вартові внесли кокон, зал здригнувся. Він був витканий із напівпрозорої павутини, у якій ворушилися безліч крихітних створінь. Вони звивалися, ворушили тонкими лапками, скреготіли, відчуваючи їжу.

Елар скам’янів. У цю мить він пожалкував про свою прискорену регенерацію. Каджі живилися страхом і стражданнями своїх жертв — і завдавали їх майстерно. Він пам’ятав тих, кого засуджували на це раніше: через триста циклів навіть найстійкіші божеволіли від болю й благали про смерть.

Долю Елара було вирішено.

Вартові поставили кокон Каджі на платформу поруч із ним. Прозорі ниті тремтіли, усередині вирували рої дрібних тварюк. Їхній шурхіт нагадував приглушений сміх — і від того звуку по трибунах пробігла хвиля жаху.

Вознесені подалися вперед. Їхні очі горіли жадібним очікуванням; зал наповнився глухим, моторошним гулом. Хтось усміхався в передчутті, хтось шепотів слова захвату. Не співчуття, не гнів — лише передчуття видовища.

Елара підняли й підвели до кокона. Він сіпнувся, рвонув голову вгору, але наглядач опустив ярай ближче до його хребта. Шипіння розпеченого металу повернуло його до реальності.

— Ні… ви не посмієте… — голос Елара зірвався, і сотні жадібних очей уп’ялися в нього ще дужче.

— Ти сам обрав це, — долинуло від Володарів.

Кокон розкрився, ниті розплелися, мов щупальця, й з хижою швидкістю обвили його тіло. В ту ж мить сотні дрібних створінь накинулися на нього.

Перший крик розірвав тишу — рваний, дикий, пронизаний жахом. Елара вигнуло, він забився, намагаючись вирватися, але ниті впилися в плоть, тримаючи намертво.