Глава 2

На висоті близько двадцяти метрів із самої порожнечі виринув силует — сліпучий, мов прокляття світла, що набуло форми. Простір навколо скривився, ніби тканина реальності не витримала його присутності. Білизна його крил була настільки чистою, що здавалася нереальною. Вони розкривались із хрустом сухого вітру, і кожен змах залишав у повітрі шлейф попелу й сяйва.

На тілі — броня, сплетена зі світла й металу, що пульсував, мов живе серце. На її поверхні відбивалося вмираюче місто — полум’я, руїни, кров, і все це здавалося паливом, що підживлювало цю істоту, роблячи її ще яскравішою.

Обличчя його було неможливо розгледіти: світло виходило зсередини, з самої плоті, ніби він був створений не з матерії, а з волі, осліплюючої й абсолютної. І чим довше Сурей дивилася на нього, тим дужче стискалося її серце від первісного, тілесного страху — немов сама природа відмовлялася визнати, що таке може існувати.

Його голос не був голосом. Не був звуком. Він був ударом — хвилею, що врізалася в кістки. Повітря завібрувало, каміння під ногами затремтіло, а серце Сурей відгукнулося громом у грудях.

— Як зворушливо, — у його інтонації бриніла глузлива насолода, а кожне слово капало отрутою. — Я хотів дізнатися, скільки ще моїх орд він витримає. Але ти зіпсувала мені гру. Нічого. Ти теж згодишся. У твоїй мані — сила. Ти мене розважиш.

Сурей підняла погляд, серце стислося. Фір, напівпритомний, лежав у неї на руках. Біля руїн фонтана блищала чорна броня та мечі Сіяра — немов сама доля знущалася з неї, нагадуючи про вибір. А час спливал, танув, мов кров у піску.

Над містом почало ворушитися небо. Від гігантських кораблів ашерів одна за одною відокремлювалися тисячі іскор — десантні капсули. Вони падали, мов зоряний дощ, і в кожній з них спускалися воїни, готові вдарити в саме серце Тілуму.

Фігура у сяйливій броні підняла руку.

— Навіть не сподівайся втекти.

Ледь чутний клац пальців — і крижаний купол замкнувся над усією площею. Мороз обплів каміння, повітря стало твердим, кришталевим.

Фір, ледве дихаючи, прошепотів їй просто у вухо:

— Відверни його… знищи генератор… потім іди Стежкою Тіней…

Сурей ледь кивнула — знак, що почула. І вже наступної миті її свідомість занурилася в кров, що заливала вулиці. Вона влила у неї свою ману, свою волю — і мертва рідина відгукнулася. Потоки ожили, закрутилися, і три сфери почали стрімко ущільнюватися поза бар’єром, створеним Пернатим.

Чорна кров пожирачів змішувалася з червоною — кров’ю мешканців і захисників Тілуму. Вона зливалася у вир, згорталася, плелася в єдину тканину, поки не набула форми трьох колосів. Краплі застигали на їхніх тілах, кристалізуючись у броню й зброю — грубу, але невразливу.

Коли кокони лопнули, вирвалися кров’яні лицарі — гіганти, сильні, як сама смерть. Їхні погляди, порожні, але світлі від чужої волі, спалахнули червоним, і, підкоряючись наказу пані, вони кинулися до храму, де пульсував генератор щита.

Озброєні велетенськими сокирами, вони не знали ні втоми, ні болю, ні страху. Їхнє існування зводилося до одного наказу — знищити генератор.

— Думаєш, тільки він уміє створювати воїнів? — холодно всміхнулася Сурей, і її очі палали рубіновим полум’ям. — Генератор упаде.

Елара пройняв страх — сирий і липкий, що душив, позбавляючи подиху. Ні, він не боявся цієї нікчемної комахи перед собою. Його терзало інше: що зроблять із ним Володарі, які довірили настільки важливе завдання. Адже замість того, щоб просто захопити генератор щита, він витратив силу й час на те, щоб здобути ще одну маріонетку.

Втрати легіонів нижчих воїнів нікого не цікавили — вони були лише пилом. Але знищення генератора… це вже було інше. Від нього залежала цілісність Темної Зорі — сховища мани цілого сектора, заради якого Володарі й прибули сюди.

Якщо це джерело буде втрачено, лють Владик стане безмірною. І смерть стане лише прологом до того, що вони вигадають для нього.

— Ах ти… потвора… — прогарчав він, злітаючи в повітря, пробиваючи своїм тілом крижаний купол, який він щойно сам і створив, залишивши по собі тріскотливі уламки морозу.

Фір прошепотів останні слова, вкладавши в них рештки сил:

— Хай Предки поведуть тебе…

У повітрі перед Сурей закрутився вир тьми — Стежка Тіней. Сам Фір уже ледь тримався, але зумів відкрити прохід ціною останніх крапель мани.

Броня й мечі, що лежали біля фонтана, повільно осіли в калюжу крові й розчинилися в просторі. Тепер вони в безпеці. Вона зможе повернути їх, коли настане час.

Сурей, стиснувши зуби, підхопила Фіра й потягнула до темного вирву, знаючи: кожна секунда — це життя.

Елар уже наздогнав големів. На його губах сяяла зла усмішка. Для нього ці кров’яні створіння були лише грубо виліпленими маріонетками. Він розмахнувся клинком, упевнений, що одним ударом розіб’є їх на шмаття. Але вже перший зустрічний удар відкинув його назад — його палаючий світлом меч зустрів не порожню оболонку, а силу, насичену люттю і пам'яттю сотень полеглих.

У їхніх рухах не було механічної незграбності, навпаки кожна атака несла в собі досвід воїнів, чия кров дала життя цим створінням. Чорна лють пожирачів, червона відвага мешканців, мовчазна впертість захисників — усе це сплелося в єдиний ритм.