Глава 1

По похмурих коридорах останньої цитаделі швидким, але твердим кроком ішла Сурей. Кожен її крок віддавався глухою луною, перериваною віддаленими ударами ворожих знарядь. Багровий поділ бойового вбрання, мов язики полум’я, здіймався за нею, підкреслюючи її рішучість. Сірі стіни, обсипані золотом, дрижали, коли щити цитаделі приймали удар за ударом. Здавалося, ще трохи — і вони падуть під натиском ворога.

Погляд Сурей ковзав по мозаїчних барельєфах і гравюрах, що нагадували про колишню велич її народу. Але тепер уся та велич виглядала надгробком, пам’ятником епохи, що відходила. За стінами світу більше не було нічого: лише мертві пустки, розірвані вогнем поля лави й отруйна атмосфера, заражена вулканами й безперестанними орбітальними ударами. Усе, що лишилося від їхньої планети — ця фортеця й жменька вцілілих захисників.

Ця війна для них не була першою. Але вперше на кону стояла їхня рідна земля. І вперше в серці Сурей оселилося холодне, задушливе відчуття — вони програють.
Коли Сурей увійшла до залу ради, зібрання вже наближалося до кінця. Та їй було байдуже. Вона прийшла з однією метою — побачити Фіра.З тихим шипінням двері зачинилися за її спиною, відрізая коридори. Вона оглянула зал: десятки поважних постатей у чорних латах займали місця під склепінням ради ордену; в тьмяному світлі приміщення можна було розгледіти суворі обличчя старійшин. Фіра тут не було.
На трибуні в цей час виступав її батько, старійшина ковена. Він доповідав про загальну обстановку та підготовку ковчега до відправи. Сурей не пропустила моменту, коли його суворий погляд помітив її появу й тепер невідривно стежив за нею.
Сама ж Сурей помітила знайому одиноку постать у тіні — Рана. Чорна броня Смертоносця, витерта тріщинами й опіками, тьмяно блищала. Його довге золоте волосся в кількох місцях було опалене полум’ям, і навіть броня, здатна відновлювати будь-які пошкодження, не впоралася зі слідами останньої битви. Він сидів нерухомо, наче статуя, і тільки очі — втомлені, важкі, але живі — видавали в ньому ще живого шанті.

— Вітаю тебе, Ране, — підійшла Сурей ближче, голос її здригнувся. — Не підкажеш, де Фір? Я думала, твій брат буде тут.

Ран повільно підняв погляд. На його звичному непроникному обличчі тепер читалася скорбота.

— Сурей… — втомлено усміхнувся він. — Радий бачити тебе. Але Фіра тут немає. Він, Ґардель і Сіяр… зараз у Тілумі. У Каньйоні Божевілля. Їм наказано боронити останній генератор щита Чорного Сонця.

— Але це ж… згубне місце! — вирвалося в неї, і лише місце, де вона стояла, змусило її приглушити голос. — Я чула, туди кидали цілі армії вірмів, а їхні психічні атаки здатні зламати розум кого завгодно.

— Саме тому туди й відправили лише їх, — відповів Ран м’яко, але твердо. — Лише вони здатні вистояти під ментальними атаками.

— Але їх лише троє! — в очах Сурей спалахнув біль. — У них немає шансу!
Ран поклав закуту в ноктіріум руку їй на плече. Його голос був неочікувано теплим, майже братським:

— Ти забуваєш, хто ми. Смертоносці народжуються з однією метою — померти, захищаючи свою планету. Фір і його вогонь зараз відтягують на себе сили ворога, щоб у вас був шанс врятуватися на ковчегу. І скоро ми зробимо те саме.

Сурей перевела погляд на зал. Лише дві дюжини воїнів — суворих і величних, але смертельно втомлених. Це все, що залишилось від ордену.
Тверді кроки рознеслися під куполом зали. На трибуну вийшов наставник ордену — Шанар. Старійшина, завершивши свій доповідь, ввічливо відійшов убік, даючи наставникові слово. Його довге сиве волосся спадало на плечі, очі палали вогнем, а за спиною лежали складені крила, мов плащ. Серед Смертоносців дожити до сивини вдавалось одиницям, і тому його присутність була символом незламної волі ордену.

— Брати мої! — його голос вдарив у склепіння, розлетівся відлунням і змусив стіни тремтіти. — Настав наш час. Сотні битв ми доводили, що нас не зламати. І ворог це зрозумів. Ось чому він кинув проти нас усю свою міць.

Воїни в залі заворушились, загуркотіли.

— Сумрак та його загін доповідають: у Тілумі з’явився Пернатий. — У голосі Шанара прозвучала сталева лють. — За всю війну ворог лише кілька разів вдавався до використання таких потужних воїнів. Ряди пройнялися лютими воплями. Для них зустріти в бою ворога такої сили було честю, гідною легенди. І подолати їх вдавалося лише по-різу — три рази; при цьому найвидатніші воїни ордену віддали життя й були зруйновані цілі міста.

— Сумраку й його загону випало битися в цій сутичці. А наше завдання — і надалі захищати ковчег, — продовжив Шанар. — Ми розділимося: одна команда прикриє старт ковчега, інша — прийме на себе основну хвилю атаки. І якщо судилося нам загинути в цій війні, то зробимо це, як личить нашому ордену — заллємо вулиці наших мертвих міст кров’ю ворогів. І нехай навіть зорі будуть свідками, що шанті не здалися без бою!
Гул схвалення і дзвін зброї здійнявся під склепінням зали, мов останній бойовий гімн вмираючої планети. Залишені воїни, без наказу, самі почали вибудовуватися в дві шеренги — ті, хто відверне ворога, і ті, хто супроводить ковчег.
Ран встав зі свого місця, підійшов до Сурей і, поклавши важку руку їй на плече, усміхнувся так, ніби в його серці не було страху.

— Прощай, — сказав він спокійно. — Тепер доля нашого народу в твоїх руках.

Не підведи. Не чекаючи відповіді, він розвернувся й став у стрій разом зі своїми братами, обираючи долю, з якої немає вороття. У ту мить важкі двері розчинилися, і в зал увійшли Жриці Тіні. У їхніх руках спочивали чаші з останніми краплями еріталу — крові Чорного Сонця. Темно-червона густина, схожа на розплавлений метал, сяяла з середини м’яким світлом, і від неї підіймався червоний димок, насичений маною.
Сурей знала — це були останні запаси. Фонтани життя, звідки він надходив, були зруйновані ворогом. Народ вже починав знати голод, та тепер кожен ковток був потрібніший тим, хто бився. Кров Чорного Сонця лікувала рани, повертала сили й розпалювала лють. Але для тих, хто доживе до відльоту ковчега, цього було б замало. Їм лишалося сподіватися, що дані, отримані з дослідного зонду, вірні, і на планеті, яку той виявив, існує замінник цієї священної їжі. Воїни прийняли чаші, випили їх до дна і, не оглядаючись, почали залишати зал — твердим кроком, з рішучістю зустріти кінець.
Серед них Сурей помітила Алісі. Серце її стиснулося. Вона підскочила, підбігла і схопила її за руку.