33

Ельвіра оглянулась в пошуках свого кривдника, і не відразу помітила його чорну примару в кутку зали. Вона б мала боятись, відчувати страшенне нервування, але поруч стояв знайомий незнайомець, який дарував відчуття безпеки та впевненості.

Маленька заклиначка відчула могутній зв'язок з кощієм, щойно він з’явився поруч. Ельвіра опустила рученята піднімаючись впевнено на ноги. Варто було їй торкнутись кощія, як прилив магічного потоку  завирував в її тілі. Зміни мали  б її лякати, але Ельвіра приймала все спокійно, мов так все і мало бути.

— Ти ж Костій, так? — раптом запитала Ельвіра, перевівши уважний погляд на свого рятівника, розглядаючи його. — Я знаю твоє ім’я. І його знаю, — вона не дивилась на Уробороса. — Він Змієносець.

Одного погляду було достатньо, щоб Ельвіра дізналась ім’я кощія. Вона не контролювала свою магію. Магія контролювала нею. Десь глибоко на підсвідомому рівні, накопиченні тисячолітні вміння та сила попередніх володарок-заклиначок прокинулись від довгого спочивання. Ельвіра почувала себе усвідомлено непереможною.  

— І ліпше тобі бути обережніше з моїм іменем, — всміхнувся Костій, дивлячись на маленьку  Ельвіру, яка була майже копією Адаліни. — Я тебе можу дещо попросити?

— Що?

— Закрий свої чарівні оченята, і заспівай колискову. Тобі ж подобалось, коли бабуся перед сном її співала. Хочу послухати, — Костій дивився на неї, і не міг повірити, що вона могутня остання заклиначка. —  Ельвіра, щоб ти не почула, не відкривай оченят. Гаразд?

— Добре!

 Ельвіра більше не мала проблем з вимовою. Вона закрила очі, відчула як її чола доторкнувся Костій, тихо прошепотівши: «praesidium*». Він чаклував, вона це відчула, але не відкрила очей, як того він просив. Ельвіра почала співати, пригадуючи всміхнену бабусю:

Люлі, люлі, люлі,

Налетіли гулі,

Налетіли гулі,

Та й сіли на люлі.

Як тільки над Ельвірою з’явилась захисна примарна плівка, Костій видихнув з полегшенням. Щоб дібратись до дівчинки, Уроборосу потрібно було спершу вбити кощія, тільки тоді його заклинання втратило дію. Костій продував все до дрібниці, він не помре, і його поставлений бар’єр буде захищати Ельвіру від будь-якої істоти, навіть від нього самого.

  — Продовжимо? — звернувся кощій до Змієносця, який не висовувався з кутка. — Чи ми ще когось чекаємо?

Уроборос самовдоволено скалився, демонструючи зміїні ікла, в руках продовжував міцно тримати кинджал. Ельвіра не була його об’єктом, вся його увага була прикута лише до кощія. Він був особливим гостем в його домі в червону повню.

—  Костій, ти маєш чудове ім’я, — Уроборос всміхнувся, не кваплячи виходячи з тіні. — Пам’ятаєш, як його отримав?

— Мене не проведуть твої хитрощі. Я прийшов забрати дівчинку додому.

— Не зможеш забрати. В неї те, що належить мені. Ти також маєш дещо необхідне мені.

— Покінчимо з цим!

Костій не стримуючись, направився до свого супротивника. Його тіло розчинилось в зеленкуватій димці, а наступної миті він з’явився поруч біля Уробороса. Змієносець розвернувся і виявився віч-на-віч з кощієм, практично впритул один до одного. Костій тримав біля його горла косу.

— Ця зброя смертельна і для те…

Він не договорив. Відволікся, і цим скористався Змієносець. Ударом правого ліктя, Уроборос з легкістю вибив зброю з рук, не давши кощію шансу оговтатись, він наніс правим ліктем знову удар в область грудної клітки. Костій відлетів на кілька метрів, тримаючи руками за місце удару. Минуло кілька секунд і Костій відчув страшенну задушливість та запаморочення. Удари були сповнені магією, а не простою фізичною атакою.

Костій не встиг розвернутись чи відскочити, біля нього з’явився Уроборос. Змій дивився йому прямісінько у вічі, проникаючи десь глибоко в середину душі, грайливо, мов на струнах, торкаючись найпотаємніших страхів. Не встиг Костій навіть кліпнути, як Уроборос міцно вчепився в його шию, піднімаючи над собою, легко, мов кощій був чимось  дрібним, невагомим. Він уперся руками, намагаючись звільнитись від змія. Спроби були марними.

 — Я безс-смертний, — прошипів кощій, відчуваючи як горло стискають з кожним новим вдихом міцніше. — Я не-е помру-у.

— Тобі не довго залишилося ним бути, — змій посміхнувся, не зводячи погляду з кощія, після чого жбурнув тіло Костія, мов тенісного м’яча.

Удар прийшовся по потилиці кощія, де відразу виступила цівка крові. Втримавши рівновагу, кощій ступив вперед, але прудкі тіні зі стіни вхопились за його кінцівки, повільно обмотуючи. Костій відчував як його тіло кам’яніло.

— Я заберу те, що належить мені. Чим більше будеш опиратись, тим сильніша дія. Тінь годується твоєю силою.

— Гей, — гучно вигукнув Іван, привертаючи до себе увагу, ногою практично вибивши двері. — Я прийшов зрушити всі твої плани! — Іван атакував, запустивши кілок, вістря якого було срібним. — Може зможемо домовитись? Хоча ні, з подібним не домовляюсь!

Іван запустив знову кілки, після чого хутко дістав лук, випустивши вслід за кілками майже всі стріли, що були в запасі. Жодне тренування не пройшло даремно, кілки та стріли влучили точно в ціль. Іван цього разу був готовий як ніколи, більше він не дасть жодній істоті погрожувати його близьким.