32

Віктор Змієвський був справжнім втіленням огидної, слизької зміюки, якій хотілось відразу відітнути голову, лопатою. Адаліна не розуміла, як раніше не помітила дивакуватих його зіниць, лихих намірів і не відчула в ньому зла. Костій який знається на могильних квітах, Яків який відчуває енергетику істот, але не Адаліна, звичайна людина без надздібностей. Хоча з останнім вона просто не розібралась, щось однозначно мало бути.

Колись, Адаліна добре розумілась на людях, гадала, що чудово розпізнає лестощі, двоякість, нечесність, не щирість, але Віктор не був остаточно людиною, втім як і кощій. Їй доводилось набивати шишки, наступати на ті самі помилки, щоб зрештою усвідомити – істотам не можна довіряти абсолютно всім, виключенням був домовий – Яків.

Віктор не приховував ім’я свого прислужника – «Вая», якого дівчина знала із казок як – Вій. Не приховував, що причетний до вбивства бабусі, і не виключенням було, що смерть батьків Адаліни, також – справа його рук. Змієвський провокував підвищення тиску в Рейнхард, злість, на яку раніше вона не була здатна. Ельвіра була єдиною причиною, чому вона не встромила кілька кілків в його тіло.

Ледь приборкавши своє шалене серце биття, вона цілеспрямовано вирушила в сторону лісу. Адаліна зупинилась на кілька секунд перед входом до дрімучого темного лісу, в який при звичайних обставинах, вона точно добровільно б не пішла. Вдихнувши, вона покрокувала за Віктором, не відводячи погляду з його спини. Рука в неї інстинктивно трималась за приховану зброю, так їй почувалось безпечніше.

Найтяжчим були перші кілька кроків. Повітря в лісі виявилось надто важким та сирим, зовсім інакшим ніж в місті. Вузька стежина заросла травою сповільнюючи ходьбу як Віктора, так і Адаліни. На узбіччі стежини по обидва боки росли величезні рясні кущі, що розкинули гілля, які ледь давали змогу рухатись вперед. Мовчанка знову тиснула на Адаліну. В її голові малювались образи кремезної зміюки – Уробороса, ключ із замком якого їй потрібно віднайти, помста Віктору за його злочини. Останнє Адаліні відчайдушно кортіло, особливо коли Віктор йшов попереду, зовсім не підозрюючи про наявність кілків. 

 Рейнард здригнулась, відволікшись від своїх думок, коли по лісу рознісся протяжний скрегіт дерев, які розгойдувались від пориву вітру. Вона збагнула, якою легкою мішенню була в цьому лісі. Захиститись сил вона не мала, ні проти Віктора, ні проти будь-якої іншої істоти. Наразі їй кортіло мати дар молодшої сестри.

Повсюди Адаліні вважались примарні істоти, що слідкували за її кожним кроком, подихом. Коріння дерев, яке стирчало із під землі здавалось ось-ось оживе і схопить її, а тихе шелестіння листя нагадувало сичання змії.

— Вікторе, ти точно добре зрозумів свого прислужника? Мені здається, ця стежина закинута. Якщо це взагалі можна назвати стежиною! Ти навмисне повів цією дорого, а не тією, яка комфортна й обладнана для походу та екскурсій до цього пам’ятного дерева?

Адаліна зупинилась, відчіплюючи волосся яке зачепилось за чергову гілку куща. Вона справді не розуміла необхідність йти закинутою вузькою стежиною, а не розчищеною дорогою, з вказівками, надписами та комфортабельністю, розраховану на відвідувачів. Було ще одним не очікуванням, Віктор словом не обмовився, що дерево було українською пам’яткою, де раніше було чимало відвідувачів.

— Відірви свої очі від землі та подивись на гору, — Віктор тицьнув пальцем в повітрі. — Он та крона, то верхівка нашого містичного дуба. І так, нам потрібна саме ця закинута стежина. Бажання немає перевіряти, чи часом не має в Уробороса тисячної армії чи якихось мерців, які чекають на непроханих гостей.

— Я дуже сумніваюсь, що те дерево справді нам допоможе, — не вгамовувалася Адаліна, хоча розуміла свою неправоту. — Окрім скрипіння лісу тут більше ніяких сторонніх звуків не чутно, була б армія, нас би й на територію лісу не впустили. Тим паче,  хіба твій прислужник тобі б не розповів, якби наткнувся на цю армію?! І для тебе ж ліпше, якщо я помилятимусь, бо якщо ні…

— То що? — незадоволено насупив брови, промовив Віктор, розвернувшись до Адаліни обличчям. Він дивився прямо в її очі, не приховуючи ненависть та лють до всього її сімейства. — Ти не заклиначка, — не витримав Віктор, намагаючись приборкати свого внутрішнього звіра. — Твоя смерть нічого не змінить для мене, — на його шиї почали з’являтись зміїні луски, — але не для твоєї дорогоцінної сестри, яка чекає, що ти її врятуєш. То ж позбав мене свого надмірного ставлення і ниття. В нас домовленість про безпеку, Уробороса та цілковите надійне повернення сестри додому. Не випробовуй моє терпіння та самоконтроль. І зрештою, якщо на цій клятій стежині, зовсім випадково, з’явиться той самий легендарний Уроборос,  наше становище буде ну-у ду-уже поганим. Я йому не рівня. А вмирати за тебе я не збираюсь.  Тож будь ласкава, змовкни, і йди за мною.

Адаліна справді замовкнула, згадка про Ельвіру  остудила гнів та нервозність, повернувши холодний розум. Дерево справді виднілось, до якого виявилось йти  зовсім недовго.

— Це –  воно, — запитала Адаліна, коли Віктор зупинився.

Змієвський стояв непорушно рівно в метрі від кори дуба, яке причаровувало своєю величністю та могутністю. Він не зводив очей від дерева, мов зачаклований ним. Одиноке дерево з розкинутим гіллям, міцним стовбуром, що прожило ціле тисячоліття, переживши різні періоди історії. Лушпиння кори, зарослі зрізи, що нагадували рубці, весь дуб дихав оповіданнями минулого.

 Адаліна зрозуміла, чому дерево було особливим. Від нього віяло магічною енергією, а в самому стовбурі здавалось пульсувало тисячі зачаклованих ниткоподібних  тенет. Подібний викид енергії Рейнхард відчула в день зникнення Ельвіри та появи Якова в підвалі.