31

Прохолодний ранок вересня оповитий темрявою, не кваплячись відривав перше пожовкле листя дуба. Осінь настійливо грюкала у двері. Уроборос обожнював період, коли жарке літо закінчувалось, а на зміну приходив розмірений душевний осінній спокій.

За довгий час, Уроборос вперше лежав в ліжку, розмірковуючи про плин буття та майже втілений тисячолітній план. Жага до життя заграла для нього новою палітрою. Він наблизився до жаданого, зовсім трішки лишилось йому почекати й він знову стане безсмертним.

Уроборос збере посіяний врожай багато років тому, стане абсолютною істотою в всесвіті, більше не підкоряючись законам природи та решти магічних закономірностей долі. Більше ніхто не диктуватиме правила, не змушуватиме оглядатись назад крокуючи вперед.

— Не соромся, Адаліно, — він пошепки промовляє її ім’я, мов в ньому таїться древні чари. — Йди до моїх володінь. Перевертай все верх дном, я тобі не заважатиму. Знайди, що шукаєш, і приходь до мене в повню. Я тебе чекатиму. І Ельвіра… вона особливо тебе чекатиме.

Уроборос заплющив очі, провалюючись в солодкі сновидіння. Йому більше не потрібно стерегти сновидіння маленької останньої заклиначки – Ельвіри Рейнхард.

♦ ♦ ♦

Не може звичайна людина переступати поріг світ мертвих, а після, повернутися до світу живих. В кожної дії, є свої наслідки, навіть якщо так розпорядилася доля. Магічні втручання мають подвійні, не передбачувані наслідки.

Первісток, який втратив наслідувану силу свого сімейства, перетнувши заборонену межу потойбічного світу. Не навмисно. Так було написано на стрічці її життя. Іноді трапляються виключення в природі. Спочатку може здатися, що це страшенна погрішність, але кінцевий результат виявиться таким, яким мав бути із самого початку.

Життя Адаліни Рейнхард, народженої під знаком Змієносця було  розплановане раніше ніж сама поява в світ живих. Особливе земне дитя, для якого завіса світу магії буде завжди відкрита. Адаліна навіть гадки не мала до двадцяти п’яти років, що окрім звичайних буденних справ може відбуватись магічні переслідування, битви, змагання та чаювання в надрах землі.

Адаліна Рейнхард хотіла б змінити свою долю, але в долі були зовсім інші задуми на її життя. 

Чергова перепона успішно закінчилась, коли Віктор зупинив автомобіль і Адаліна видихнула з полегшенням. Вона тішила себе думкою про живу сестру, яку мала врятувати. Ельвіра була єдиною, хто додавала їй мужності витримати дві години поїздки в повній мовчанці та на самоті з вбивцею бабусі. Варто було лише поглянути на Віктора, як огида та лють всередині Рейнхард  починали кипіти. Вона почувалася зрадницею перед бабусею. Жодна людина при здоровому глузді не пила б чай за столом з вбивцею своєї рідні, не відправлялась в подорож в незвіданому напрямку, зрештою не віддавала б сімейну реліквію, яку передавали з покоління в покоління. Адаліна не могла змиритись з присутністю Віктора, тож іншого виходу, як поховати свої емоції глибоко в середині, так, щоб і  самій не дібратись до них, вона не знайшла. Приглушити біль, не виплакані сльози та решту туги, залишити їх на потім. Ельвіра була її всім. Тільки після повернення молодшої сестри, Адаліна можливо собі дозволить випустити трішки, зовсім трішки накопичених емоцій.

— Ми на місці, — припаркувавши автомобіль на узбіччі, промовив Віктор. — Цей ліс, його володіння.

Змієвський не зраджував своєму стилю навіть відправляючись в подорож по лісу. Біла сорочка заправлена в чорні штани, які були елегантно звужені на ікрах, образ багатія підкреслювали туфлі з темно-червоної шкіри. Волосся рівно зачесане назад, лишаючи невеличкі природні кучері на потилиці. Віктор виглядав стильно і одночасно дивакувато, адже довкола був цілковитий ліс. Тоді як Адаліна одягла простий чорний спортивний костюм, за кофтою якої, вона з легкістю приховала срібні кілки, причепивши їх до талії. Вона мала бути насторожі будь-якою істотою, навіть наполовину-істотою.

— Як розуміти – його володіння?

Рейнхард забарилася, вийшовши з автомобіля. Зв'язок на мобільному телефоні ледь вловлював поділку, а останні пів години їзди були повз закинуті селища, в якому давно не було життя.

— Істоти здатні відчувати енергетику іншої, наміть магічний рівень. Це щось типу людського радара. За моїм дорученням, Вая розшукав таємничу істоту, яка спокійно проживає в селищі. Шлейф його магії привів Ваю сюди. Ліс не наша зупинка. Тут знаходиться дещо цікавіше.

— І що це таке, твоє «дещо цікавіше»?  І хто такий Вая?

— Те що ми шукаємо, це – дерево. Вая мій прислуга.

— Вікторе це ліс. Тут повно дерев. Твій прислуга не помилився?

— Те дерево особливе. Тисячолітнє. Наповнене магією. Вая не зміг до нього навіть підійти. Жодна істота не здатна, бар’єр не пускає. І ні, Вая ніколи не помиляється, — його нервувало все, від летючих комах до розмов з Адаліною. Кілька днів назад він був в чудовому настрою і мріяв про смерть останньої заклиначки, а сьогодні з легкістю і без жодних підстав веде туди, куди вона забажає.

Віктор не звик мати справу з людьми, тільки хіба що вселяти всі свої забаганки й зовсім не навпаки. Він хотів би вірити на слово Адаліні, яка запросто віддасть йому сімейну реліквію, але він тяжко вірив в сімейні міцні зв'язки, присягання, вірність. Якби не кощій, який будь-якої миті може всадити в його голову косу, Віктор би не погодився на супровід, а тим паче допомогу. Книга буде його, чи Адаліна віддасть її добровільно, чи для цього прийдеться Віктору скласти геніальний та неперевершений план.