27

Ярослава міцно тримала в руках книгу, кілька разів гортаючи сторінки вперед-назад. Вона навіть очима кліпнула повторно, для впевненості, намагаючись вдивитися в літери, а потім в записані імена.

Сімейна книга Рейнахрд, яка передавалася з покоління в покоління, Ярославі кортіло спалити дотла. Отримати могутню силу, зупиняти лиходіїв та мати змогу карати їх, Ярославі виявилось не так легко, як матері. З дитинства вона чула казки, які були списані з реальності. Жахіття які чекали  її після двадцятип’ятиріччя були зовсім не такими казковими, а з появою доньок, все взагалі загострилось.

— Мамо, як це розуміти? — Ярослава розгорнула книгу, демонструючи Катаріні закреслене ім’я. — Чому ім’я Адаліни викреслено, і записана Ельвіра?

— Бо Адаліна не заклиначка, що тут незрозумілого?! Ельвіра успадкувала наш дар.

— Це не можливо! Кожен первенець в нашій родині отримує дар!

— Так, але Адаліна померла під час народження. Химерний феномен в медицині. Клінічна смерть замість максимальних п’яти – тринадцять хвилин. Справжнє чудо. Боже Благословення.  Тільки ми з тобою знаємо, як ніхто, що ніякого феномена не існує. Магія втрутилась в її життя. Обрала саме її,  силоміць відібрала у смерті. Адаліна навіть при всьому бажанні не змогла б успадкувати дар заклиначки. Ельвірі все дісталось, вона спадкоємиця всієї сили.

— Адаліні немає двадцяти п’яти, але ти так впевнена, що вона не заклиначка, чому?! Ти від мене щось приховуєш?

— З тої причини, що трирічна Ельвіра бачить створінь, — видихнувши, вимовила Катаріна. — Трирічна, — вона наголосила вік найменшої онучки. — Я навіть уявити не можу, що буде, коли їй виповниться двадцять п’ять. Вона зараз могутніша за тебе і мене. Відчуває магію, рівень, намір істот. Ні ти ні я цього не можемо. Ельвірі не потрібно читати заклинання та знати імена. Вона особлива, і саме їй дісталась вся сила від першої заклиначки.

— Ти це все говориш з таким захопленням, а мене пробирає страх до кісток, що моя маленька дівчинка в такому віці вже ходяча мішень для цих монстрів!

— Не всі вони монстри.

— Так виходить Адаліна – звичайна?

— Не зовсім, — Катаріна зробила затяжну паузу, підбираючи слова, — я сама до кінця не розумію як все є. Вона перетнула межу життя й смерті, звичайною їй вже не бути. Як це проявиться – невідомо, але в одному я впевнена непохибно, Адаліна ключ до сили Ельвіри.

— Мамо, їй двадцять три, якби в ній була якась сила, то давно б себе проявила. Я ж не геть сліпа, що  не бачу змін, які кояться з моїми дітьми?! Скільки мені ще потрібно ось так вештатись з міста до міста?! Я не бачу як вони ростуть! Старша донька не зрозуміло чим володіє, молодша ходячий маяк для істот. Я втратила першого чоловіка, другого я не маю намір втрачати!

— Ярославо, це востаннє, обіцяю. Ми не можемо порушувати встановлене перемир’я!

— Мамо про яке перемир’я ми розмовляємо, істоти як нападали на людей, так і нападають! Їх нічого не страшить. Ми навіть не маємо змоги перевірити, чи справді їх залишають у в'язниці, якої ми ніколи не бачили й не побачимо! 

— Ярочко, моя люба, я тобі обіцяю, це останній твій виїзд за межі Черкаської області!

Катаріна не знала, що того разу, то була їхня остання розмова. Ярослава додому більше не повернулась. Місія усунення активності істот в Умані, стала для Ярослави останньою, як і для її другого чоловіка.

♦ ♦ ♦

— Адаліна мене не любить, — тихо промовила Ельвіра, міцно тримаючи руками стакан теплого молока. — Бабусю, вона ж покинула мене, так? Тільки чесно скажи мені!

Катаріна яка вимішувала весь час в мисці тісто, заклякла, кілька секунд обдумуючи слова онучки. Обернувшись, серце її ледь не луснуло від туги та болю. Ельвіра зі скляними очима, з яких от-от підуть сльози, стискала рученята до побіління, лиш би не захлипати. Маленька дівчинка, яка зовсім не дивилась на світ по-дитячому. Навпаки, її зору було відкрито набагато більше, чим решті, навіть Катаріні було далеко до здібностей меншої онучки.

— Ти її молодша сестра. Вона не може тебе не любити! — лагідно промовила Катаріна, але не підійшла до онуки. — Вона доросла, а в дорослих завжди все не так просто.

— Ти також долосла, але ти ж получ!

— Їй потрібен час. Деякі рани не загоюються так швидко, яки нам цього не хотілося. Вона тебе нізащо не покине, викинь ці думки, і ніколи в ній не сумнівайся, — жінка присіла навпочіпки, лагідно всміхнулась, погладивши Ельвіру по голові. 

— Вона челез маму не повелтається додому?

— Тут все їй нагадує про неї.

— Бабусю, тоді купімо новий будинок? Вона ж повелнеться, там нічого їй не буде нагадувати пло маму! Я також пло неї, не буду говолити, хай тільки Адаліна буде получ!

— Добре, моє сонечко, я спробую щось придумати, тому більше не хмурся так.

— Ти найклаща! — радісно промовила Ельвіра.

♦ ♦ ♦

Коли він розплющив очі, перше що він відчув – дошкульний головний біль, потім задушливе повітря, наповнене незрозумілими газами та хімічними сумішами.  Він лежав непорушно, вдивляючись в синє небо крізь велетенські гілля дуба та тріснуту шкарлупу. Він сотні разів уявляв своє воскресіння. Дійсність була далекою. Слиз який огортав його тіло, був просякнутий запахом крові. Магія, яка весь час його захищала, ослабла, дійшла свого піка. Закляття мало привести вісім невинних душ, що заблукали в бутті. Плата за пробудження виявилась не достатньою. Двадцять чотири душі – ледь вистачило, щоб він розплющив очі, а шкарлупа яйця тріснула. За тисячу років він ослаб, магія в його венах ледь протікала тонкою цівкою.