26

Напоїти зіллям одну з найсильніших дружин Володимира і його самого – виявилось не самою складною справою для Ольги. Все було чітко сплановано, вона хитрістю зібрала всіх воїнів в одному місці, святковий стіл де головним являлось передати чашу миру по колу. Розділити участь між братами-сестрами воїнами на князем, всім зробити ковток зілля, та поринути в забуття.

Ольга мала настільки невтримне прагнення закрити ширму надприродного, провести чіткі кордони між світом людей та істот, що вона втратила пильність. Олексій Безпалий, якому зілля прийшло не до вподоби, відразу запив його вином, не витримавши гіркого присмаку полину. Його почало лихоманити, тому прямісінько зі таємної вечері князя він відправився до цілителя. Ольга навіть гадки не мала, що змішане зілля з вином та лихоманка зупинять чари.

Олексій провів в цілительки кілька тижнів, марячи в кошмарах, що кишіли створіннями, перш ніж прийти до тями. Ніхто окрім нього не пам’ятав Ольги, не пам’ятав боротьбу зі створіннями, навіть причину створення таємної дружини.

— Вона щось підсипала в чашу, з якої ми всі пили! — Олексій намагався привести до тями князя. — Наша дружина була створена таємно знищувати створінь і всіляких монстрів. Ольга змусила все забути! Вона двічі вашу милість зрадила!

— Ти надто довго пробув в цілительки. Це лише твої марення, ніяких створінь не існує й не існувало, — Володимир демонстративно доторкнувся хреста, що висів на його шиї. — Ми прагнемо викоренити язичництво, й прийняти єдиного Бога. Олексію, ти вірно служив мені роки,  тому я закрию на це очі вперше й востаннє.

Олексій ледь стримував порив гніву, палке бажання довести істину князю, який нічого не пам’ятав, але змовк. Життя йому було важливіше, аніж забута всім, але не ним істина.

— Так, мій князю, ви як завжди маєте рацію. Хвороба остаточно ще не покинула моє тіло.

Володимир кивнув, в знак схвалення.

— Відпочинь ще неділю другу, а потім повертайся зі здоровою головою до  служби.

— Дякую за вашу милість.

Олексій облишив тронну залу князя, але не думку про знищення створінь.

«Цю ношу я буду нести сам, і передам всім своїм нащадкам. Викоріню зло, не дам зникнути чи забутися цим знанням!»

♦ ♦ ♦

Ользі трішки більше за сорок, книга поповнилась не одним ім’ям та описом створіння. Всі вони були різні, одні безтурботно проживали життя шарахаючись людини, хтось навпаки продовжував красти немовлят, влаштовувати підступи та водити колами.  З деякими вона товаришувала, з іншими як раніше, змушувала забувати свою сутність та починати все с початку.

Ольга оселилася в невеличкому селищі, яке було далеко від Київської Русі, від князя, військ, Марічки та Костія з Яганою. Вся її молодість пройшла в боротьбі зі створіннями, створення зброї, яка мусить вбити міфічного змія, від якого окрім скинутої шкури нічого не лишилось, мов крізь землю провалився.

Ользі зараз заспокоїтись, осісти остаточно, адже під серцем вона носила дитя, але найдені сувої не дають їй спати по ночах спокійно. Вона наблизилась до розгадки зовсім близько, припинити не могла, навіть коли чоловік благав її зупинитись та почати жити звичайним людським життям задля їхньої дитини.

Ольга на восьмому місяці, рухатись їй тяжко, поперек нестерпно тягне, але вона не зупиняється. В сусідньому селищі якась потвора нещадно позбавляла людей життя, крадучи їхні душі.

Коли вона туди прибула, було запізно. Пусті хатини з відчиненими дверима, беж жодної живої людини, палали язикам вогню. Ольга не стримала істеричного приступу сліз, вона взагалі останні місяці плакала майже кожного дня. Гормони контролювали нею.

— Я прийшла за пізно, — не припиняючи ридати, Ольга доторкнулась до свого округлого живота, погладжуючи його. — Ми мусимо бути сильними, щоб зупинити варварства, і одного дня настане цьому всьому… — вона змовкла, дивлячись крізь пелену сліз на невеличкого старця, що з будинку намагався витягнути плетений кошик, схожий на дитячі ясла.

Протерши очі від сліз, Ольга чітко побачила як поранений домовий намагався врятувати людське дитинча.

— Допоможіть-допоможіть, — заблагав старець. — Дитинча дихає-дихає.

Ольга настільки швидко змогла, підійшла до ясел, де крихітне людське дитинча справді було живим, всміхалось і тягнуло рученята до свого спасителя. Навіть коли вона взяла його до руки, воно продовжувало тягнути рученята до домового.

— Ти мешкав в цій оселі? — запитала Ольга, відходячи як надалі від вогню.

— Так-так.

— Ти врятував людське життя, навіщо?

— Сім’я це не завжди кровні зв’язки-зв’язки, — з деяким незадоволенням промовив домовий. — Ви можете потурбуватись про нього-нього? —  домовий різко зупинився, падаючи на коліна, а потім і всім тілом на землю.

— Що з тобою трапилось?

— Він знищував всіх-всіх, — домовий втрачав свідомість. — Я дуже хотів врятувати малюка-малюка.

Ольга дивилась на домового, який пожертвував своїм життям заради людини, знову не стримавши сліз. Потягнувшись до фляги зі зіллям, вона кілька секунд завагалась. Воно передбачалось зовсім для інших цілей.

— Ти житимеш, — вона тремтячою рукою ледь відкрила флягу, присіла біля його тіла та вилила суміш зілля йому до рота. — Житимеш доти, доки мій рід не припинить своє існування. Будеш поруч біля кожної заклиначки, оберігатимеш так, як врятоване сьогодні життя цього дитинчати.