23

Уроборос сидів в тиші, не зводячи погляду з маленької дівчинки, що міцно спала. Він уважно вивчав кожну деталь її зовнішності: маленький кирпатий носик, тоненькі пальчики, родимку на лівій мочці вуха. Він майже не відходив від її постелі, лиш за крайньою потребою. Йому подобався безневинний запах маленького дитяти, який не зрівнювався з ніякими ласощами всесвіту, але шкодити Ельвірі поки що, він не мав наміру. Вона була цінним гостем в його будинку, яку потрібно було берегти до червоної  повні.

— Пам’ятаю, коли все тільки розпочиналось… — з нотою меланхолії промовив Уроборос, погладжуючи правою рукою маленьку ручку Ельвіри, — світ був зовсім інакшим. Я також був інакший, — Уроборос перевів погляд на свою ліву руку, яка була повністю вкрита зміїною лускою із зеленим відтінком. — Ти не думай, я не був монстром. Я – просто я. Це вже потім, з вашим дивним людським прогресом, ви почали давати визначення кожному. Всі хто від вас відрізнявся, а ваш мозок не здатен сприймати, те, що не піддається вашому розумінню, ви  відразу нарікали – потворами, монстрами, істотами. А я ж існував задовго до вашої появи взагалі. Сміх та й годі. Мені навіть незвично самому, що прийшлось освоїти вашу мову. — Уроборос відкинувся на спинку крісла, схрестивши руки на грудях. — Ви люди, такі крихкі, у вас так легко забрати життя, але все ж таки, ви повні несподіванок. Одні дають потомство та відчайдушно піклуються, інші облишають, деякі з вас, взагалі без жодних вагань забирають дароване життя заради забави. Кілька століть спостережень, і я почав вам заздрити. Я – Уроборос, захотів того ж, що й мали люди. Мені стало цікаво, як це мати продовження роду. На превеликий жаль, я не здатен дати потомство, і тоді в мене виникла ідея – просто створити. Я марив ідеєю, що матиму сина, що розділить зі мною вічність. Так захопився вашими ідеалами, що не помітив як став жертвою власної сентиментальності. Втрата безсмертя призвело до того, що зараз ми маємо, — Уроборос широко всміхнувся, вишкірюючи свої зміїні передні ікла. — Але не хвилюйся, моя маленька дівчинка, все скоро закінчиться. Червона повня вже скоро. Я чекав понад тисячу років, тиждень-другий для мене ніщо. Я поверну собі всю могутність, своє безсмертя. А доти, ти мусиш бути хорошою дівчинкою. Спи міцно, й не опирайся моїм чарам.

Уроборос перевів погляд на вікно, з якого відкривався краєвид на дрімучий ліс, де єдиною окрасою була пишна крона дуба.

♦ ♦ ♦

Адаліна всю дорогу їхала мовчки, періодично кидаючи погляди на Івана, який був зосереджений на дорозі. Вона ледь вовком не завила від страху за життя ліпшого друга дитинства, і стільки їй коштувало зусиль це приховати та не продемонструвати Костію. Не дати насолодитись кощію своєю перевагою над ними, смертними людьми. Звичайними людьми, які не мали жодних шансів проти безсмертної істоти.

Вона не вміла стріляти з лука, не володіла над здібностями які б допомогли захиститись чи навпаки, напасти на ворога першою. Адаліна не мала ні сімейної реліквії з іменами істот, ні бойових зіль. Однією силою волі, вона зрозуміла, що сестру не врятує. Вона знову опинилась на початку, де мала багато запитань і майже жодних відповідей. Поринувши у власні роздуми, вона не помітила як машина зупинилась біля будинку, а Іван заглушив мотор.

— Поговорімо, — надто ніжно та одночасно спокійно промовив Іван, ніби це не йому годину назад біля горла тримали зброю.

— Давай. В машині?

— Так, — кивнув Іван, — я не хочу, щоб Яків при погляді на ці стріли й лук зник, і ти його найближчий тиждень не бачила, — він намагався зберегти позитивну ноту.

— Ти правий, тому першою в будинок зайду я. Лишати зброю в машині також безглуздо, особливо коли це єдина зброя проти істот.

— В багажнику є ще. Завжди вожу з собою,  про всяк випадок, — Іван відстебнув ремінь безпеки, розслаблено відкидаючись на спинку крісла. — Напевне варто почати з самого головного, — він не дивився у вічі Адаліні, направивши погляд на лобове скло. — При будь-якій небезпеці, ігноруй мене і моє життя. Зрештою я обрав шлях полювання на істот, задовго як сталась біда з Ельвірою. Моя мама стала жертвою нападу істоти, яка нахабно забрала її життя. Не заспокоюсь, доки не вполюю його. Тому, якщо складуться так обставини, і на вагах буде моє життя проти твого чи Ельвіри, навіть не вагайся і не роздумуй. Зрозуміла мене?

— Ми з тобою не один рік знайомі, знаєш, що я так не зможу вчинити.

— Знаю, тому й кажу тобі, померти через захист близьких – ліпше, чим намагатись заповнити пустоту помстою.

— Так, все, досить говорити про те, що ти помреш!

— Я не закінчив. Вислухай до кінця. Перед тим як приїхати до тебе, я купував каву, хотів підбадьорити й заодно вибачитись за те, що поводився як підліток. Я отримав дивне передбачення, чи пророцтво, не знаю як правильно його назвати.

— Гадаєш, продавець кави справді має здібності, а не шарлатан та пройдисвіт?

— Ні, — надто серйозно промовив Іван. — Принаймні одне з них вже здійснилось: «берегтись тобі потрібно, того хто вічним життям володіє. Не друг він тобі поки що, і не друг твоїй подрузі. Спогади втрачені свої як поверне, все на свої місця розставить, тоді лють і гнів ним керуватиме, здоровий глузд затьмарить». Ти знаєш, ще когось, крім кощія, хто безсмертний?! Я також не знаю. Я відчуваю до нього неприязнь з першої нашої зустрічі, але сьогодні дещо переосмислив. Він міг справді мене вбити не вагаючись, і тебе також. Звернути шию чи задушити, безліч способів є, не використовуючи свою зброю. Йому не було потреби залишати нас живими. Навмисне налякати, пригрозити, а потім відправити додому в безпечне місце, ще й швидко, щоб не зустрітись з іншими істотами на кладовищі. Він сказав, що все згадав. Значить було щось в минулому, що значною мірою вплинуло на хід подій в майбутньому. Мені не дає спокою думка, що його зброя може належати тобі, чи твоєму роду. Не знаю точно, але припускаю, що всі відповіді криються в минулому.