21

До маєтку князя Володимира під покровом ночі прибула його таємна дружина з одинадцяти найсильніших та наймогутніших воїнів. Володимир відібрав їх власноруч. Спочатку їх було п'ятнадцять. П'ятнадцять стійких, сильних, не зламних в свої принципах воїнів, яких піддавали жорстоким тортурами, виснаженням, всі праведно довели свою відданість, честь, та покірність. І все ж, серед них знайшлася зрадниця. Та, якій він довіряв понад все, жорстоко вбила свого побратима по зброї, та рідного по крові. Зрадила свого князя, давшись втікати та переховуватись. Володимир ніколи не зможе пробачити зрадницю, а князь Володимир тим більше.

Володимир не міг знехтувати своїми обов’язками князя перед всім народом Київської Русі, але мався особисто переконатись, що зрадницю спіймано. Саме в період частування та бенкетування, Володимир міг з легкістю запросити свою таємну дружину з одинадцяти добре озброєних вояк. В цей вечір всі вельможі не слідкували за князем, випивали та насолоджувались святковим столом та розвагами. Запрошеним гостям було начхати на озброєних з ніг до голови вояк, яких сприймали за охоронців, що сторожили їхній спокій та безпеку.

Взявши келихи з вином, з невимушеною посмішкою князь Володимир підійшов до одного із свої вояк. Олексій Безпалий був головним командиром його таємної дружини, тим, хто найкраще володів стрільбою із лука та шаблею.

— Вітаю, мій князю, — Олексій поклонився, легко кивнувши головою донизу, виражаючи свою пошану, та прийняв келих вина з рук Володимира. — Вельми вдячний, за вашу доброту, мій князю.

— Як проходить справа, яку я вам доручив?

Володимир пригубив ковток-другий вина. Він не привертав зайвої уваги, навіть будучи головним в Київській Русі. Його вуста розтягнулись в  ледь помітну посмішку. Аура князя була неймовірно харизматичною, навіть знаходячись просто поруч, Олексій відчував глибоку пошану до свого князя та неймовірну відданість.

— Вона покинула територію Київської Русі, дібравшись до коваля. Отримала поранення, але гадаю коваль її підлікував. Я лишив кілька людей чатувати, рано чи пізно вона покине гостювати в коваля. Йому також не потрібні проблеми, а вона ходяча катастрофа, що притягує нещастя.

— Олексію, припини поливати брудом жінку, вона була частиною твоєї дружини. Моєї таємної військової дружини! Мені потрібно знати її мотиви. Чому вона так вчинила з братом, зі мною! Мені немає користі з її смерті, вона потрібна мені живою, — князь посміхався, і ця посмішка була страшнішою за будь які істоти, з якими Олексій коли не будь зустрічався. — Повторююсь, приведи мені її цілою і неушкодженою. Поранена і знесилена, вона мені не потрібна. Не забувай, що серед всіх вас, саме вона без проблем могла бачити створінь та керувати ними. Мені потрібен її дар, сила. Вона мені потрібна! З армією істот, ніхто ніколи не захоче напасти на Київську Русь, навпаки, перед нами відкриються двері всього світу! Нам підкоряться абсолютно всі!

— Наказ зрозуміло, буде все виконано князю.

— Дуже чудово. Люблю хороші новини.

♦ ♦ ♦

Безпалий зупинив автівку, втиснувши різко на гальма, від чого бруківка під колесами видала глухий гуркіт. Стрімголов Іван вистрибнув з автомобіля, кілька секунд він витратив на вагання: чи варто брати зброю з собою зброю? Звук пострілу який разюче рознісся відлунням дало поштовх до рішення. Він дістав з багажника лук та тонкі срібні стріли, виготовлення яких забрало в нього чимало часу.

«Це зупинить не лише істоту але й звичайну смертну людину!»

Повз Івана мелькнула ледь помітна чорна тінь незнайомця, який ховав обличчя за капюшоном і одягнений був в чорний одяг, щоб зливатись з навколишніми суінками. Незнайомець мав худорляву статуру, це єдине що зміг роздивитись Безпалий, перед тим як той шпигнув за ріг в напрямку дороги, даючись навтьоки. Серце Івана закалатало в кілька разів сильніше, він дійшов висновку: це зробила людина, а не істота, —  він кинувся навздогін за незнайомцем, але не встиг пробігти і кількох метрів як різко розвернувся в іншу сторону, й побіг до цвинтарю.

Ще ніколи біг по цвинтарю під покровом ночі, грішно спотикаючись об насипані кучі землі не здавався Іванові такими дратівливими. Йому здавалось, що доля навмисне шле йому перепони. Він боявся не встигнути, спізнитись, втратити Адаліну назавжди. Лють і злоба перемішались з страхом і неміччю. Іван карав себе, за те що облишив Адаліну, лишив її наодинці з дратуючим безсмертним кощієм, який вів прямісінько її в могилу.

«Ніколи собі не пробачу, якщо ти загинеш!»

Велетенська площа, де знаходилось кілька сотень спочиваючих людей в могилах зовсім не викликали мандражу в Безпалого. Він зупинився, вглядаючись в силуети хрестів, що в далі нагадували постаті людей. Вони не рухались, окрім однієї. Чітко розгледіти постать Костія, навіть зі ста метрів, Іван зміг без зайвих труднощів.

Взявши до руки дві стріли, без вагань, Іван натягнув тятиву, міцно затискаючи між пальцями стріли. Він витратив сотні годин на тренування стрільби з лука, і його особливим пострілом було влучення одночасно двома стрілами в ціль.

— Зараз він у мене отримає за все! — Іван випустив дві стріли, за ними ще дві. — Проти срібла ні в кого немає імунітету, навіть у безсмертних. Це тебе не вб’є, але на деяких час точно паралізує, — Іван випустив знову дві стріли, контрольні.

Всі шість стріл чітко попали в ціль. Костій, тіло якого паралізувало, впав на землю в іншу сторону від Адаліни, видавивши з себе невдоволений зойк. Кощій лежав обличчям в землю, відчуваючи в роті присмак чорнозему. Ниючий біль від срібних стріл, був терпимим, заважало лише оніміння кінцівок. Костій вже дуже давно не відчував дотик срібла, більше за того, проникання його в тіло.