20

Безпалий лише під кінець дня облишив цвинтар. Це завжди спрацьовувало, якщо в його житті починався клубок, якого він не міг розплутати, кількагодинні роздуми в майже практичній тиші давали результат.

Швидке крокування та різке присідання на крісло автомобіля призвело, що голова в Івана запаморочилась. Він зажмурив очі, відкидаючись на спинку, згадуючи, що в його шлунку з їжі лише сніданок, який тато йому приготував. Йому кортіло як найскоріше вирушити до будинку Рейнхард. Іван збагнув просту річ, всі ускладнення які наразі відбувались, саме через його мовчання, відкривши відразу свій секрет Адаліні, все могло скластися інакше. Дискомфорт голоду все ж заважав раціонально мислити, тому Безпалий прийняв рішення, що від одного разу, нічого не станеться, якщо з’їсти фасфуд.

Залишив автомобіль на паркові, Іван очікував замовлення, стоячи на третьому поверсі трогового центра – «Любава». Він дивився у вікно, де відкривався чудовий краєвид на проїжджу частину та околиці ТРЦ. Сутінки не квапливо опускались на місто, яке занурювалось в яскраві вогні. На дорогі і тротуарах була волога, в якій відбивались вуличні ліхтарі створюючи особливу атмосферу довкола. Дивакуватий кавовий кіоск на колесах привернув увагу Івана.

— Вона точно зрадіє, якщо я принесу їй ще й каву. Щось мені підказує, що там точно має бути смачно.

Забравши замовлення, він залишив пакет в машині, рішуче направившись до кіоску. Підійшовши ближче, Іван помітив вивіску, яка мерехтіла золотистою ниткоподібною гірляндою. Віконце для обслуговування було закрите. Безпалий вирішив не здаватись, він відчував, що саме в цьому місці повинен взяти кави. Не настійливо він кілька разів постукав по віконцю, очікуючи відповіді. Кілька секунд минуло і він повторив свої дії.

— Хлопче вже зачинено, хіба не бачиш вивіски, — досить грубуватим голосом відповів темношкірий чоловік, років сорока не менше.

— Вибачте, але тут немає ніякої вивіски, — Іван навіть кілька разів пробігся поглядом по кіоску, гадаючи, можливо він не відразу помітив її.

— Дивно, я ж пам’ятаю, як точно її вивішував.

Опустивши погляд на землю, Безпалий помітив скинуту вивіску майже під самим кіоском. Коли він її взяв до рук, то зрозумів, що власник був сліпим, він весь час дивився в одну точку, навіть не моргаючи.

— Я її повішу, вона впала, — промовив Іван, вішаючи вивіску поруч біля віконця. — Вибачте, що потурбував.

— Ти добрий, хлопче, — чоловік всміхнувся. — Я зроблю тобі твої чотири кави.

— Звідки ви знаєте, що мені потрібно було чотири? Я вам не говорив!

— В цьому світі достатньо чудасій, одною більше, одною менше. Приємно познайомитись Іване, я Іосиф, — чоловік протягнув руку, і Безпалий відразу її потиснув. — Вона не відвернеться від тебе, навіть якщо розповіси їй свій секрет. Зрозуміє, але не перетинай світи своєї подруги і батька, дозволь їм існувати окремо. Так ти збережеш життя батьку. Він вже втратив дорогу людину, якщо втратить сина, не витримає, — Іосиф говорив розмірено спокійно, не кваплячись насипаючи цукор до стаканчиків, заварюючи каву. — Хороший ти хлопчина, і намір твої чисті, але берегтись тобі потрібно, того хто вічним життям володіє. Не друг він тобі поки що, і не друг твоїй подрузі. Спогади втрачені свої як поверне, все на свої місця розставить, тоді лють і гнів ним керуватиме, здоровий глузд затьмарить. Якщо зможеш до серця його достукатись, другом ліпшим тобі стане, не зможеш – найзапеклішим ворогом. — Іосиф продовжував щось собі далі говорити, Іван слухав все до останнього слова, намагаючись запам’ятати як найчіткіше. Він не дивувався, що продавець виявився віщуном, не здивувався, навіть коли Іосиф  обернувся до нього обличчям, демонструючи свої очі, що мерехтіли жовтим світлом. — Твоя кава.

— Яка ціна вашого пророцтва і кави?

— Безкоштовно. Твоя щира доброта – і є платою, — Іосиф всміхнувся, протягуючи стаканчики. — Йди, ти ж квапишся до своєї подруги.

— Дякую вам, за все.

Іван ледь не зірвався на біг, щойно в руках опинилась кава.

— Все знову повторюється, доля переплітає й переплітає їхні нитки.

♦ ♦ ♦

Під’їхавши до будинку Рейнхард, Безпалий буквально біг до дверей. Він не встиг натиснути на дверний дзвінок, як двері самі відчинились, запрошуючи його в середину, як проханого гостя.

— Вельми дякую Якове! — він тримав в руках пакет з їжею, який не встиг навіть захолонути та стаканчики з кавою. — Якове, ти де? Я так квапився, що напевне схопив кілька штрафів через перевищення швидкості, але це того варте було!

Двері за Іваном зачинились, але домового ніде не було видно. В будинку було надто тихо, залишивши пакети на кухонному столі, Іван пройшовся по кімнатах, Адаліни і Костія ніде не було видно так як і самого домового. Нервово Іван дістав мобільний телефон, набравши номер Адаліни. Звук донісся з вітальні, саме на дивані валявся її телефон. Іван роздратовано потер перенісся, не знаючи куди їхати чи йти, і де взагалі подівся домовий.

— Яко-ов-е-е-Якове-е ти тут?

— Тут-тут, — домовий з’явився різко, відразу біля самого Івана.

— Я привіз каву, і дещо, що ти точно не куштував. Скажеш, сподобалось, чи ні, — Іван розмовляв дружньо. — Насправді, я спочатку навіть запанікував. Вирішив, що більше не в змозі тебе бачити.