17

Катаріна тримала на руках онуку, первістка. Дивилась на неї заворожено, мов та була найбільшим скарбом всього світу. Катаріна відчувала одночасно величезну потіху від онуки та гіркоту, яка сильніша була смертельну отруту. Катаріна не почувалась так кепсько, навіть коли з’явилась на світ її донька. Вимушена доля яка чекала всіх, хто народився в їхньому родоводі, не лишаючи ніякого права вибору.

— Мамо, я не хочу, щоб вона успадкувала це прокляття! Я хочу щоб вона жила нормальним життям! Коли це все скінчиться, мамо?  

Катаріна поглянула на власну доньку, виснажену, зморену пологами.

— Ярославо, ти зараз надто пригнічення. Немовля відчуває твою енергетику. Ось дивись, починає прокидатись, — Катаріна кілька секунд мовчки колихала онуку. — Доню, це не те, від чого можна відмовитись, чи просто втекти. Зрозумій, нарешті.

— Мамо, я стомилась бачити скрізь потвор! Коли повідомили, що вона не дихає і вона мертва, в якійсь мірі я відчула полегшення. Моя люба донечка ніколи не зустріне почвар і не зіткнеться з прокляттям, — Ярослава заплакала, жадно ковтаючи повітря, та закриваючи долонею собі рот, щоб зупинити гучні схлипи. — Я жахлива мати, яка зраділа смерті власної доньки! Я гірше всіх цих істот!

— Клінічна смерть, — виправила Катерина. — Вона не вмерла. Наша Адаліна жива, здорова. Мирно спить в мене на руках. Ярославо, люба моя донечка, не карай себе за такі думки, наша ноша тяжка. Разом ми з усім впораємось. Чуєш мене, доню?

   Ярослава відвернулась від Катаріни, натягнувши на себе з головою покривало, вона продовжила гучно ридати. Ярослава проклинала себе, за майбутнє, яке чекало її маленьку донечку, корила за всі погані думки. Вона навіть не змогла взяти її на руки, доторкнутись до неї.

— Адаліні час їсти. Віднесу її медсестрам.

Ярослава нічого не відповіла, тим часом маленька крихітка ручка міцно вчепилась за бабусин палець не відпускаючи його.

— Ярославо, тобі потрібно трішки часу, щоб прийти до тями. Пологи були тяжкими. Ти скоро поправишся.

♦ ♦ ♦

Ольга бігла так швидко, як тільки могла, ледь встигаючи перебирати ногами, міцно прижимаючи до себе Марічку. Перед очима мелькали дерева,  які дряпали руки, ноги, обличчя. Вона знала, що колись настане такий момент, готувалась, і все ж, коли все сталось, паніка взяла верх. Її чари діяли на істот, аж ніяк не на людей. Проти дружини князя, Ольга була безсила та безпорадна, фізичної підготовки вистачило б на супротивника зо два, але не п'ятнадцять, які добре озброєні та на конях. Ольгу переслідували, вишукували її сліди, з Яганою вона була в безпеці, але це було питання часу.

— Закрий очі, не дивись! — пропихтіла Ольга, встигаючи ковтати прохолодне повітря.

Серце її колотилось, зустрівшись з кількома сотнями почвар, найстрашнішою в певній мірі лишалась тільки людина. Князь Володимир не пробачав зрад, утікачів не жалкував, а тим паче тих, хто клявся в вірності вступаючи до його таємної дружини.  Ольга це прекрасно знала, але тоді ситуація була інакшою. Віктор був інакший, тай князь по-іншому мислив.

Ольга чула свист випущених стріл, іржання коней, військо яке князь відправив за нею, переслідувало її скрізь. Вона не могла допустити, щоб Марічка постраждала. Надто багато прийшлось чим жертвувати Ользі ради благої цілі, Марічку вона не готова була втратити. 

Вибігши на невеличкий пагорб, Ольга на кілька секунд зупинилась, оглядаючи крутий схил, що вів до невеличкого селища. Скромні глиняні хатини ледь виднілись з опущеного ранішнього туману, лише в одній димар пихтів густим чорним димом. Ольга зрозуміла, то була оселя коваля.

— Марічко ми вже близько, очей не відкривай, доки я не скажу. Домовились?

— Угу, — Марічка стисла рученята сильніше, обнімаючи Ольгу.

— Гмх… — вирвався стогін в Ольги, яка намагалась подавити різкий пекучий біль в лівому попереку.

Кілька секунд заминки, Ользі коштувало пораненням стріли. Бігти вона не припинила, навіть тоді коли в очах почало розпливатись. Їй конче потрібно було дібратись до поселення, яке не було під юрисдикцією князя Володимира. Саме там знаходився той, хто міг їй допомогти.

— Випускайте стріли ще, вона поранена! — чулось десь далеко і одночасно близько.

Ольга не сповільнювалась, будинок був зовсім поруч. Гомін коней було майже не чутно. Вона загупотіла в вхідні двері, з останніх сил, а потім увірвалась до будинку, притискаючи до себе Марічку.

— Прошу… допоможіть!

— Ти запізнилась. Я чекав на тебе, ще вчора.

♦ ♦ ♦

— Я повернувся, — кощій увійшов до горища, сповіщаючи про свою присутність. — З іншими русалками все гаразд, живі-здорові. Немає за що.

Костій награно вклонився, привертаючи до себе увагу. Близько до Адаліни він не наважувався підходити, шкіра покривалась мурашками, від однієї згадки про  вчорашні його тортури. За все своє життя він не відчував подібного болю, якому не міг дати точного опису. До цього моменту, Костій не сприймав серйозно дар заклиначок, він ненавидів їхнє підкорення волі, але ніколи не стикався з наслідками непідкорення.

— Тебе не було всю ніч. Де ти був?

Адаліна несхвально поглянула на Костія, закриваючи книгу та кладучи назад до ящика. Вона сформувала питання чітко, довіряти вона все ж не могла кощію, навіть після того як він її врятував.