16

Він стояв в осередку лісу. Темний, одинокий, зарослий чагарниками де більшість дерев давно всохли, лишаючи дряхлі стовбури. До ніг огидно прилипав змішаний чорнозем з гниючим листям. Єдиним живим серед всього мертвого був невеличкий молодий паросток, що протикався на поверхню.

— Ти хочеш жити, — хлопець нагнувся, розгрібаючи руками листя, що заважало пагону, намагаючись не торкнутись його. — Я тобі допоможу.

Яскраві промені сонця та чистий небосхил в мить спохмурнів. Небо натяглося тяжкими свинцевими хмарами, випускаючи перші дрібні каплі дощу.

— Так краще, правда?

Липнева злива не припинялася, живлячи все довкола. Він продовжував сидіти на навпочіпки, милуватись пагінцем.

— Я також хочу жити, — він всміхався, але посмішка його була сумною. — Я повернуся до тебе, пізніше. Коли ти станеш сильним, міцним. Тоді я попрошу про допомогу, ти ж допоможеш мені?

Уроборос підвівся, пішовши геть від молодого паростка дуба.

♦ ♦ ♦

Яків варив на плитці каву, попутно дістав з почтового ящика декілька конвертів з державними печатками та марками. Він їх поклав поруч біля Адаліни, яка навіть не стала їх відкривати. Вона зосереджено гортала сторінку за сторінку, інколи повертаючись на початок а потім знову на кінець. За довгий період вона вперше до рук взяла ручку та зошит, виписуючи дати та аномальні події які відбувались. Адаліна згадала, яка пристрасно бабуся ставилась до історії, і саме це стало важелем для обрання професії майбутньому.  

— Яків, поклади їх десь в інше місце будь ласка, мене зараз менше за все хвилюють квитанції і заборгованість по кредитці.

— Каву-каву?

— Дякую.

Яків поставив чашку поруч, забираючи конверти. Кілька днів сумісного життя стало для Адаліни звичним. Яків для неї готував, слухав її, в якісь мірі турбувався. Вона не так уявляла існування домових. Точніше взагалі не уявляла існування чогось надприродного.

— Яків, — Адаліна відклала в сторону книги, взявши до рук чашку з напоєм. — Я тобі цього не говорила, але я дуже  вдячна за твою допомогу і все, що ти робиш в будинку. Чистий паркет, зварена кава, охорона будинку.

— Я радий допомогти-допомогти.

Яків виглядав зовсім безневинним звичайним старцем, без натяку на щось лихе чи зле. В дитинстві вона його не бачила, не помчала навіть присутності, але можливо саме з ним бабуся розмовляла, коли виходила на ганок в ранці. В голові Адаліни промелькнула картинки минулого, різке усвідомлення видалось хвилинним запамороченням.

— З тобою все гаразд-гаразд?

Домовий за кілька секунд опинився поруч біля неї, випустивши конверти на підлогу.

— Яків, ти ж прив’язаний до заклиначок, точніше до нашої крові. Ти існуватимеш, доки житиме хоча б один нащадок нашої магії, так?

— Так-так.

— Я тут згадала, бабуся чітко вела наш родовід. Точніше хтось це робив і до неї, — Адаліна відставила каву, різко підвівшись та направившись до горища. — Під час прибирання я знаходила багато мотлоху, тепер мені здається, що то все було не мотлохом.

Яків розгублено кліпав очима, не розуміючи зовсім нічого, але мовчки покрокував за Адаліною на горище.

— Так, це десь було в цьому ящику, — вона перекладала пильні книги та старі фотоальбоми з ящика до ящика. — Ось знайшла! — радісно викрикнула Адаліна, відкриваючи потріпану та затерту книгу, де вклеювались аркуші різного періоду. — Я знала, що бабуся час від часу намагалась оживити це, — вона показала книгу домовому, — але не розуміла навіщо. Тепер все очевидно.

— Мені ні-ні.

— Ти сам сказав, що тебе спасла заклиначка. Щоб жити, ти маєш оберігати кожну з нас. Погано нам – погано тобі. Чим сильніший наш зв'язок, ти сильніший ти.

— Це вірно. Коли Катаріна померла, я був схожий на власну тінь. Без сил, зморений. Коли ви повернулись до будинку, мені начебто підлили еліксиру життя-життя.  

— Так, але навіщо заклиначці, яка тебе врятувала, лишати тебе поруч насильно?! Логічно, щоб це було твоє власне бажання. Інколи мені здається, що не всі мої предки були справді хорошими. Яків, тебе змусили лишатись поруч біля кожного наступного, до кого переходить сила. Ця думка мені травить душу, насильно я не хочу тримати тебе біля себе. Ти сказав, що не пам’ятаєш власного імені, може тебе змусили його забути?

— Не можу відповісти-відповісти, — Яків відчував розгубленість.

Домовий стискав і розтискав краї рукавів сорочки, переводячи погляд зі сторони в сторону. Він відчув одночасно суміш різних почуттів.

— Тут є портрети і підписи всіх по нашій лінії, поглянеш? — Адаліна простягнула книгу Якову. — Може ти впізнаєш, хто саме тебе врятував і зачаклував?

— І що тоді-тоді?

Яків став блідим, лице його спохмурніло, а тіло перетворювалось на димку.

— Якщо виявиться, що тебе використовували, я тебе звільню.

— І навіщо тобі це робити-робити?

— По-перше – це не справедливо, ти не річ, в тебе є своя думка свої бажання. По-друге – ти мій друг.