15

Безпалий прокинувся рвучко, раптово, підриваючись з ліжка. В очах потьмяніло від різких дій, від чого Іван сів назад на ліжко, втупивши погляд в підлогу. Його голова розколювалась від ниючого болю, так завжди траплялось з переміною погоди. З відкритого вікна в кімнату потрапляла сирість, вологість та дрібні каплі води, яких вітром занесло. Дощ не спиняючись барабанив по даху, шибкам, пустим сміттєвим бакам створюючи гучний гамір.

Іван прокинувся не від гучних ударів громовиці, спалахів блискавки чи звуку дощу. Цієї ночі він взагалі спав погано – оділо надто жарке, подушка надто кам’яна, ліжко надто тверде. Він кілька разів прокидався в холодному поту, а потім намагаючись подовгу заснути.

Підійшовши до вікна, Безпалий розкинув штори, дивлячись на чорне хмарне небо, з якого лила без перестану вода. Вітер нещадно гнув крона дерев до долу, обриваючи зелене листя. Людей на вулицях практично не було видно, де-не-де проходили з парасолями, тримаючи їх, мов саме найцінніше, що в них було.

Вдягнувшись, Іван спустився на кухню, де батько турботливо жарив яблуневі оладки. Таким його міг бачити лише Іван, для решти його батько – Серафим Безпалий голова військової оборони міста Черкас. Завжди хмурий та зосереджений та не здатний на посмішку.

— Тебе не було дома кілька днів, все гаразд?

— Цілком, — ставлячи на плиту чайник, меланхолічно відповів Іван.

— Ти без настрою.

— Не люблю слякоті, ти ж знаєш.

Серафим був такого ж зросту як син, трішки ширше в плечах та мав більші м’язи від щоденних тренувань. Його чорна футболка була  забруднена в борошно, білі домашні капці, які подарувала його мама на день народження зовсім не підходили військовому чоловіку, та сірі штани в червону клітинку. Їхня мама завжди мала почуття гумору, і лише вона була здатна одягти в піжаму кремезного військового.

— Зате любиш оладки. Готував за маминим рецептом. Як справи в Адаліни і Ельвіри?

Від останніх слів батька, Іван ледь не випустив з рук чашку. Він відчував себе заручником інформації, яку не можна було нікому розповідати. Безпалий володів двома секретами, які в жодному разі не могли ніде перетнутись. Батько не зрозумів би, та й Адаліна також.

— Все чудово. Ада знайшла логопеда, Елі тяжко дається – «р». Також вона в пошуках роботи, яка б підходила їй за фахом.

— На кого вона вивчилась, нагадай?

— На історика. Спеціалізується на історії хрещення Русі, князівств в той період і всіляке таке.

— Шкільний профіль?

— Може викладати й там. До цього в Києві в авіаційному університеті працювала.

— О-о, столиця. А чого ж вона сюди повернулась?

— Батьку, вона єдиний опікун Елі, без власного житла. Тут принаймні в неї є будинок. Я тобі вже це розповідав.

— Точно-точно, зовсім вилетіло з голови. Може ти якось запроси їх до нас на вечерю? Я приготую запечену курку, пожарю овочі на грилі, м?

— Батьку, ти кепський повар навіть з маминими рецептами, — промовив Іван, сидячи за столом, запиваючи чаєм солоні і зовсім не смачні оладки. Не смачна їжа приготовлена з батьківською турботою, яку Іван продовжував їсти попри жахливий смак. — Не всі мають такий тонкий смак як я.

— Гаразд, замовимо, не така вже й проблема. Оладки вийшли?

— Так, вони чудові.

Серафим витер руки, і потягнувся до тарілки з оладками скуштувати власне творіння. Скуштувавши одного, чоловік скривився, випльовуючи в сміттєве відро оладку.

— Там ніби одна сіль, я ж все кидав за рецептом! — обурився Серафим. — Чого не кажеш правду а продовжуєш їсти цю огиду?

— Бо ти мені їх приготував.

— Ти вчора не з’явився до неї. Я не загружаю тебе, просто як матимеш час, відвідай її.

Іван похилив голову, дивлячись як в кушці з чаєм плавають розгорнуті листя. Він справді забув про вчорашній день. Адаліна відкрила йому ширму, за якою знаходився інший світ не описаний жодними книгами світу. Він так захопливо поринув в нього, що забув про день смерті матері. Жодного року не було, щоб він не прийшов на її могилу, не поклав букет гвоздик. Ніхто не любив так гвоздики, як вона.

— Я допомагав Адаліні. Закрутився і загубися в числах.

— Вона тобі подобається?

Іван подавився чаєм, виприснувши все що набрав в рот.

— Ні, що ти таке питаєш, — Іван витер розбризканий чай. — Ми друзі з дитинства, вона в скруті, і я відчуваю, що мушу допомогти всім чим зможу їй. В неї тут окрім мені нікого не залишилось.

— Я і мама пишаємось тобою. Так і вчиняють справжні чоловіки.

— Дякую за підтримку. Я маю справи, тому мушу бігти.

— Звичайно.

♦ ♦ ♦

Ольга тяжко зітхнула, тримаючи за руку сонну Марічку. Їй зовсім не кортіло такого майбутнього для племінниці, але й облишити вона не могла її. Обставини, що склались зовсім не підходити для виховування дитини, а тим більше подорожі, які займали по кілька днів.

Ягана люб’язно запропонувала подорожувати в своїй чарівній хатині, якою було набагато легше пересуватись та перетинати кордони князівств лишаючись не помітними. Магічні вміння Яги були корисними, вона багато що знала, вміла, і як ніхто інших могла керуватись в лісних гущах. Інші істоти навіть не підходили, коли бачили хатину на курячих лапах, що було дуже на руку Ользі. Вони облишили межі Київської Русі, Переяслава, Роденя – щоб дібратись до лісного закинутого осередку, де здавалось давно вже закинуте людьми. Навколо не відчувалось ні тварин, ні істот. Велетенський ліс пустував, мов з нього все живе вивели. Прибувши до місця, хатина зупинилась, перетворюючись на занедбану покинуту домівку, без жодного натяку на щось магічне.