13

Селище Буда, де проживало сорок одна особа нікого не цікавило, аж доки в одну ніч, восьмеро людей з різних вулиць, покинули одночасно свої домівки покінчивши самогубством. Державна пам’ятка природи, облита кров’ю восьми невинних людей різного віку та статі. Як органи влади не намагались, але причини для масового самогубства, вони так і не знайшли. Жодного насильства, примушеності чи психотропних ліків – нічого не було виявлено. Сім’ї померлих відмовлялись від коментарів та привернення до себе такої уваги. Дізнатись причину, чому люди вирішили покінчити з життям саме біля національної пам’ятки, так і не вдалось.

Через місяць, дуб, якому нараховували тисячу сто років за довгий період, вперше  пустив зелене листя. Не навесні як решта дерев, в середині липня. Стрімко настільки, що люди приїздили з різних кутків світу, щоб подивитись власними очима на національне дерево України. Чудодійне воскресіння дерева, яке останніми роками зсихало, ні добрива ніякі інші методи не допомагало і в один з липневих днів воно ожило, навіть пустило листя.

Мало хто цікавився невеличким селищем – Буда, за яким саме й знаходився дуб, який отримав назву – «Дуб Максима Залізняка». Всім відвідувачам кортіло побачити місце де проводились наради гайдамаків за часів Коліївщини. Вдихнути повітря, відчути присутність Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Северина Наливайка та інших відомих постатей, які відпочивали під шатром дуба. Нікого більше не цікавила смерть восьми людей, всіх заворожувало старий дуб, що буквально воскрес на очах.

Він мало що знав про тутешню місцевість, яке тепер носило назву – Черкаси. Йому було відомо лише  розташування, того, хто володів силою. Більше тисячі років пройшло з останнього моменту його існування, дуб був його схованкою та місцем переродження.

Часи змінились, менталітет людей та їхнє стрімке прогресування. Резиденції князів та замки королів змінились на багатоповерхівки; більше не було коней з підводами – тільки автомобілі; поява навроченої техніки, яка працювала, мов по магічному заклинанню.

Уроборосу було на початку важко пристосуватись, все було новим, не звичним, диким. Дещо лишилось незмінним навіть через тисячу років – жадібність людей. Для воскресіння йому знадобилось вісім жертв, які мали пролити добровільно свою кров в повень місяця. Його чаклунство діяло крізь час, навіть на всіх наступних пращурів які породили в свій час його всі прислужники.

Щоб увійти в ритм сучасного життя,йому знадобилось не багато часу, а от віднайти пращурів, яким був переданий його дарований дар, виявилось не так легко.

Уроборос сидів біля дитячого ліжка, де лежала дівчинка. Її сон був глибокий та мирний.

— Стільки ще днів мені знадобиться, щоб ти пробула в такому стані, — він провів рукою по її чолу, ледь всміхаючись. — Дивна книга виявилась в твоєї родини. Шкода, що я не можу дізнатись більше інформації, і яку ж вона виконувала функцію.

Уроборос гортав пусті сторінки книги, палітурка якої була вкрита тонким шаром зміїної луски. Його скинутої луски багато років назад.

— Цікаво, навіщо твої предки вели перелік імен, хто успадкував дар. Це такий спосіб пошани?! Тоді викреслені імена – означають їхню смерть. Ти ще мала, і не являєшся первістком, тобто твого імені тут немає і не з’явиться. Чому тоді ім’я твоєї живої сестри – викреслено? — Уроборос подивився на дитинча, кілька секунд пронизуючи її поглядом. — Так і знав, ти нічого не знаєш. Не так я представляв подальшу долю їх пращурів.

Стукіт в двері відволік Уробороса.

— Мій пане, — через двері почувся голос прислужника, — час вечері.

— Я казав тобі,  не турбувати мене, доки я знаходжусь в дитячій кімнаті!

— Пробачте мій пане, що накажете робити з доставленою вечерею?

— Лиши в саду. Я прийду за півгодини.

— Гаразд, пане.

Голос прислуги зник. Уроборос поклав книгу на комод, що стояв біля ліжка. Він турботливо поправив плед, вкриваючи Ельвіру. Уроборос ледь торкаючись холодними губами до чола дівчинки, через посмішку промовив:

— Спи моя хороша. Дивися всі найкращі сни, на які спроможна. Скоро все закінчиться!

♦ ♦ ♦

 Мокрий наскрізь одяг огидно прилипав до тіла. Адаліна насамперед саме це відчула, коли відкрила очі вперше  – огиду. Її обличчя та обличчя кощія розділяло кілька сантиметрів, це вперше вона так близько дивилась йому у вічі, хоч і вся картина трохи була розмитою. Його стурбований погляд мутно-сірий очей привернув її увагу. Розум був десь далеко а свідомість то прокидалась то знову десь провалювалась. Вона відчувала дотик його на подив теплих губ. Як він вдихай в неї кисень, змушує свідомість прокинутись а організм жити.

Адаліна відчувала ніжний дотик Івана, який з всією обережністю взяв її на руки і відніс до кімнати. Рейнхард не хотіла прокидатись. Вона чула голос сестри, їй кортіло там і залишитись не повертатись в реальність де поряд не було Ельвіри. Вона дихала, хоча очі було тяжко відкрити, які ніби свинцем налились. Адаліна ніколи не тонула, не знала яке це паршиве відчуття – вмирати.

— Мені потрібно переодягнутись, — ледь підвівшись, Адаліна відчувала страшенну втрату сил і спустошеність. З її очей потекли сльози, і вона відразу опустила погляд вниз, нахиливши голову. — Спущусь,і продовжимо розмову, яку ви почали без неї.