10

Віктор перебував не в ліпшому гуморі. Навіть склянка улюбленого коктейлю – Мохіто, не підіймало йому настрою.  Він поглянув на зап’ястя лівої руки, недавно придбаний золотий «Ролекс», в якого годинникова стрілка рухалась в протилежному напрямку. Смертним не зрозуміти, але у світі істот, час йшов інакше. Віктору потрібно було його ретельно відстежувати.

— Вона прикликала Кощія! — скрегочи зубами, промовив собі під ніс Віктор. — Як вона це змогла зробити без книги?! Якась маячня! Невже книга не в неї… тоді… ні, однозначно ні. Я б відчув присутність книги в будинку. Даремно я очікував, потрібно переймати ініціативу у свої руки!

Діставши купюру, Змієвський залишив кошти під стаканом з недопитим коктейлем. Він час від часу відвідував заклад, який збудували на горі, з якої видніється вся долина Троянд та Дніпро широке.

— Без книги, я не супротивник Кощію, але завжди можна домовитись. Гм… цікаво він розповів їй про мене?!

Віктор не кваплячись спускався з гори, направляючись в долину Троянд. Вечірня прохолода Черкас в цьому місці, мала особливу атмосферу. Настрій Віктора поліпшувався, його пам'ять не усвідомлено повернулась в минуле.

♦ ♦ ♦

Вісімнадцятирічний Віктор сидів навколішках біля інвалідного крісла, тримаючи міцно  мамині руки.

— На дворі прохолодно, нумо повертатись?

— Давай ще трішки побудемо.

Обвітрені губи, потріскана суха шкіра яка ледь обтягувала кістки, Віктор не міг спокійно дивитись на маму. Від привабливої чорнявої жінки майже нічого не лишилось. Червоний халат, що вицвів від прання та зношені капці, на нові у Віктора не вистачало коштів. Погляд його мами тьмянів щодня, і він нічого з цим не міг вдіяти. Медики нічого хорошого не прогнозували.

— П’ять хвилин, не хочу, щоб ти застудилась.

Жінка посміхнулась, але навіть посмішка викликала в Змієвського неминучий розпач.

— Коли ти встиг, так сильно змужніти, — вона вдихнула на повні легень повітря просякнуте хвоєю. — Синку, мені треба дещо тобі розповісти, — вона зробила невеличку паузу. Уважно мене послухай, і постарайся зрозуміти. Всі мої слова зараз будуть звучати дико і божевільно. Постарайся прийняти інформацію.

— Так, мамо.

— Це розпочалось дуже давно. Одного з наших пращурів поглинула пітьма. Вона без вагань вбила рідного брата, намагаючись перервати його лінію родоводу. Чудом вижила його єдина донька Марічка, — жінка на кілька секунд змовкла, відчуваючи тяжку задишку. — Ти, той хто мусить продовжити наш родовід і названий ти саме на честь Віктора Рейнхарда. Ти мій хлопчику дуже особливий. Коли Ольга вбила Віктора, вона забрала книгу, на яку вона втратила всі права. Саме наша лінія мусить володіти книгою, а не зрадниця і всі її нащадки! — сухий кашель спазмом охопив горло жінки, але вона продовжила розповідь. — У двадцять п’ять років, ти зрозумієш, що всі мої слова не жарти. Ти почнеш бачити  те, на що не здатне людське око. Це нормально, адже все що в нас лишилось, це здатність бачити їхню суть. І твій тато… він тобі не рідний. Синку, зараз можливо ти не зрозумієш, але я мусила щось зробити, щоб ти отримав силу!

— Хто тоді мій тато?

— Він не людина. Все, що я від нього хотіла, це частинку його сили для тебе. Не намагайся розшукати його.

Віктор розумів, що мама говорила повну маячню, але десь глибоко він вірив кожнісінькому її слову, або ж хотів вірити.

— Що я маю робити?

— Отримати силу, повернути книгу Рейнхард. Вона поправу твоя і лише твоя! Знищити всіх заклиначок, нащадків Ольги.

♦ ♦ ♦

 Адаліна їла найсмачнішу вечерю за останні роки свого життя, і взагалі нормально харчувалась з моменту зникнення Ельвіри. За столом сидів Яків, Іван і навіть Костій, якого Адаліні хотілось відлупцювати. Але вона не могла цього зробити, навіть змусити щось огидне робити. Рейнхард маніпулювала лише словами, насправді вона не знала як користуватись магією підкорення. Інструкції ніде не було по використанню зачарованих істот, можливо ця інформація й містилась в книзі, але Адаліна нею не володіла.

 Окрім конфлікту який відбувся в гостьовій, Адаліну не покидала думка про домового. Вона не припускала жодної думки, що Яків може бути зачарований іншою заклиначкою, можливо навіть бабусею чи мамою.

— Яків, тебе справді зачаклувала заклиначка?

Після питання Адаліни всі припинили їсти.

— Навіть якщо це і так, він тобі не зможе дати відповідь. Гадаєш він візьме і просто…

— Так-так, — домовий закивав головою. — Одна з твоїх пращурів-пращурів.

— Навіщо вона так вчинила?

Адаліна втратила апетит.

— Щоб врятувати-врятувати, — Яків продовжував їсти як ні в чому небувало. — Вона прив’язала мене. Я житиму доти, поки остання заклиначка не помре-помре.

— Чому ти раніше цього не говорив?

— Не питала-питала.

Адаліна кинула косий погляд на кощія.

— Костій, помий посуд. — Вона не зводила погляду з кощія.

— Тепер всі домашні справи в цьому будинку моя турбота? — хоч Костій і виразив обурення, але піднявся зі свого місця й почав збирати тарілки з столу.