9

Костій міг годинами просиджувати на самому вершку Паркового мосту Києва. Спостерігати як шумне місто прокидається і навпаки засинає, руйнується і знову будується. Швидкоплинне життя людей яке йому ніколи не відчути навіть не наблизитись.

Кощій безсмертний проживає десятки тисяч їхніх життів, починаючи заново: різні імена, вигадані історії, нові місця проживання. Він чи не кожною професією оволодів, заводив тисячі знайомств, спостерігав як людство прогресує, втрачав тих кого хотів назвати товаришем. Зрештою він здався, обірвав зв’язки, закрився від роду людського.

Достатньо було одного дня, щоб безтурботно-безсмертне життя Костія наповнилось палітрою фарб та давно забутих емоцій. Він давно не використовував зброю, давно не бажав так люто комусь смерті як заклиначці. Адаліна підкорила його волю, але не серце, не розум. З Ольгою все було інакше, правда Костій не знає, це «інакше» було його думкою, чи нав’язано магією. Кохав він справді Ольгу, чи кохала лише вона. Заклиначка, яка лишила в його безсмертному серці напівзогнилу рану, без можливості на загоєння. Вона та, хто пообіцяла вирвати його ім’я з книги та знищити.

— Ти двічі не дотримала свого слова!

Кощію не хотілося вірити Ягані, визнавати, що Ольга підло все спланувала. Незрозумілим чином заглянула в майбутнє, адже іншого пояснення, чому її чари діяли на Ягану, йому не збагнути. 

Костій не збирався миритися зі своїм становищем, врешті-решт він істота, і кодекс честі зберігати йому не обов’язково.

— Твій предок відповість мені за всі твої промахи, за твою жорстокість і підле використання Ягани! Будь певна, лінія заклиначок закінчиться на Адаліні Ренхард!

Ловлячи холодні ляпаси київського вітру, кощій розслаблено перехилився з вершини моста, у вільному падінні розчиняючись в ледь помітну зеленкувату димку.

♦ ♦ ♦

Адаліна сиділа в кріслі, тримаючи в руках чергову книгу з особистої бібліотеки Івана. Вона вкотре впевнилась, наскільки є цінними книги не лише по історії України, а й ще язичництва, міфології, і решти, що було до прийняття християнства. Адаліна  відчула гризіння совісті, до переїзду в Черкаси, все що вона робила – це готувалась до викладання зарані підготовленого матеріалу. Їй не було потреби вивчати історію детальніше та глибше, шукати історичні факти, на які могла вплинути істота. Спокійно вчителювати отримуючи зарплатню, допомагати іншим колегам з конспектами,  відвідувати музеї, виставки – в день, в ночі обирати яку сукню надягнути до клубу, а на вихідних завітати до спортзалу чи на тайський бокс для вивільнення всіляких думок з голови.

Рейнхард раділа, що давня дружба з Безпалим буквально за кілька днів ожила, вона не відчувала того проміжку часу, який вони не спілкувались. Хоча одне вона точно помітила, безпалий орієнтувався в книгах, мов риба в воді, чітко знаючи що на якій сторінці. Його феноменальна пам'ять інколи лякала Адаліну, яка часом забувала назви вулиці та номери маршрутів громадського транспорту.  Відволікшись від книги, її шлунок видав гучний скрипучий звук.

— Я замовив продукти. Яків має щось приготувати.

Іван навіть погляду не підняв на Адаліну.

— Він вміє готувати?

— Виявляється. Якщо його про це ласкаво попросити, на кухні місця не залишиться. Він би точно сподобався Ельвірі.

— Тут нічого немає про цього змія, який себе кусає, — стомлено видихнувши, Адаліна закрила книгу.

— Тоді повернімось до розмови, яку ти уникаєш.

— Я нічого не уникаю!

— Ада, ми обоє знаємо, що никаєш! Ти не можеш втратити свій голос. Мені не потрібно наводити аргументи, ти це сама прекрасно знаєш! Знайдемо інший спосіб як отримати інформацію.

— Вань, я боюсь. Боюсь настільки, що не можу передати словами. Я не знаю, що зроблю, якщо щось станеться з Ельвірою. Де вона, що з нею, голодна вона чи її катують. Ці питання в мене не виходять з голови, навіть коли я посміхаюсь і намагаюсь удавати, що все гаразд. Я повторюю як молитву – я її знайду, все буде в нас добре. А потім, я стою перед недорибиною, з якої ладна зробити тараньку і прошу допомоги! — Адаліна відклала книгу в сторону, підвівшись з крісла. — Ти маєш рацію, голос мені потрібен, бо без нього я повний нуль, навіть якщо доберусь до цієї сімейної реліквії, яку в очі ніколи не бачила. Тому буду діяти радикально, але після того, як з’їм, те, що наготував Яків. Неймовірно пахне!

— Що ти маєш на увазі, під словом – радикально?

— Об’явлю всім істотам війну, які стануть на моєму шляху. І не мої руки будуть в крові.

— Думай, що робитимеш, коли знайдеш Елю. Вони ж не ославлять тебе в спокої.

— Кощій про них подбає.

— Ти ж дала обіцянку, відпусти його відразу ж як все закінчиться. Так не по совісті. Обдумай все, ще раз, будь ласка. Ти повинна….

— Ваня, я нікому нічого не винна, і особливо істотам. Кощій – моя зброя. Не читай мені нотацій, я не праведна і не розігрую із себе праведну. Я використаю все, задля отримання свого навіть якщо це будуть зовсім підло. Я тобі нескінченно вдячна за підтримку, але я не можу прикидатись невинним ангелом коли мені в дім приносять могильні квіти, сестру викрадають. І скоріше за все саме істоти приклали руку до смерті мої родини! Говорю як є, від тебе нічого не приховую.