8

Ольга сиділа біля вікна, періодично переводячи погляд з книги на сосновий ліс. Від нього віяло липневою прохолодою, свіжістю та спокоєм. Вона прагнула віднайти душевне врівноваження, розплутати сплутаний клубок думок. Ольга прагнула зрозуміти, в який момент вона звернула з вірного шляху та опинилась на перехресті, де кожна стежина була хибною.

З рештою, Ольга прийняла прокляття, навіть знайшла свою користь. Це раніше вона була звичайною дівчиною з маленького села, про яке майже ніхто не чув; наразі на її шиї висить медальйон дарований князем Володимиром. Вона виконує його таємні доручення та знищує всіляку нечесть, яка загрожує людському люду. Чи було так насправді, Ольга цим питанням не задумувалася. Книга, яку вони  почали разом з братом, налічувала близько ста сторінок з іменами істот та методами, як їх знищити. Книга яка мала стати знахідкою для всіх наступних поколінь Рейнхард.

— Що ти робиш?

— А… це ти Вікторе, — ледь всміхнувшись, промовила Ольга, механічно заправляючи світле волосся за вуха. — Так, роздуми всілякі в голову лізуть.

— Ти дізналась його ім’я?

Віктор сів біля сестри, лагідно взявши її за руку. Він дивився прямісінько їй у вічі. Його волосся було розтріпане і неохайно зібране в високий кінський хвіст, на грудях не знята стара кольчуга, місцями дірява. На поясі прикріплений меч, з яким Віктор не розставався навіть у вісні. Віктор був справжнім князівським лицарем, колись також виходець з маленького села. Наразі Віктор займав керівну посаду невеличким військом, і лише Ольга знала, чим брат займався, коли решта відпочивала.

— Поки ні, — Ольга відвела погляд, не могла брехати братові у вічі. — Дізнаюсь, обов’язково.  Вікторе, а ти не думав, що ми чинимо варварство?

— Ти про що?

— Ну… не всі ж істоти є поганими? Зрештою і серед людей знаходяться справжнісінькі монстри. Ми безжально позбавляємо їх життя, можливо в нас немає на це ніякого права і є ж якийсь природний баланс…

— Олю, ми вже мали з тобою подібну розмову. Нас було проклято, і це прокляття живий доказ, що ми повинні знищити всіх, до єдиного! Моя маленька Марічка, я хочу, щоб вона мала нормальне життя. Одружилась, подарувала мені з часом онучат, і я б їх в старості доглядав, а не успадкувала мою ношу, борючись з цими потворами! І ти… ти ж зовсім юна, у твоєму віці твої однолітки ходять на побачення, закохуються, а не тримають ножі в чоботах та ведуть охоту на монстрів.

— Я вже закохалась, — сумно всміхнулась Ольга.

— І хто він, цей особливий юнак, ти ж нас познайомиш, чи я його вже знаю?

— Пізніше, якось познайомлю. Зараз зарані.

— Марічка ще й досі спить?

— Так, їй припав до душі мій чай з трав. Спить міцним сном. Ти вип’єш зі мною чаю?

— Звичайно!

Ольга відклала книгу на підвіконня, на столі стояв невеличкий чайник, від якого віддавало теплом. Вона не кваплячись, тремтячими руками налила чай собі та братові. Взявши  дві дерев’яні чашки, повернулась протягуючи напій Віктору.

— Відчувається запах м’яти.

— Так, вона там є, — Ольга не квапилась, тоді як Віктор зробив кілька жадібних ковтків. Її очі стали скляними, а шкіра стала блідою. — Вікторе, пробач мені!

— За що проба… — Віктор відчув легке запаморочення голови, він відразу зло кинув чашку на підлогу. — Що ти накоїла? — Чоловік схопився за горло, яке палало пекучим болем, ніби він проковтнув кілька розжарених вуглин. Автоматично потягнувся до книги, яка висковзнула з рук і також впала на підлогу, відкрившись на першій сторінці. — Ти записала його ім’я на першу сторінку! І вирвала! Яка ж ти дурепа!

Віктор впав на коліна, з його рота хлинула кров.

— Я мусила тебе зупинити. Ти сам мене підштовхнув так діяти! — Ольга випросталась, відходячи на кілька кроків від брата. — Мої руки в крові!

— Гадаєш, перервавши мою лінію, ти досягнеш успіху?! Як в тебе рука піднялась на Марічку!

— Вона мирно заснула, не відчувала болю, — на очах Ольги виступили сльози. — Лиш так, можна знищити твою магію!

— Закохалась в монстра, і сама ж ним стала, — Віктор спльовував кров, але вона продовжувала набиратись в ротовій порожнині. Спазм періодично охоплював легені, тіло його практично не слухалось. Він впав обличчям на підлогу, з косою дивлячись на сестру. — Він ніколи не зможе тебе по-справжньому покохати. Ти можеш підкорити його волю, але не серце. Олю, горіти тобі в вічному вогні за Марічку!

— Горіти нам в ньому обом, — в її очах стояла пелена сліз.

Підібравши книгу, Ольга дістала з каміна декілька вуглинок, кинувши їх на дерев’яну підлогу. За кілька секунд спалахнуло вогнище, яке швидко поширювалось по старій хатині.

— Вікторе, тільки так я могла спинити твою жорстокість…

♦ ♦ ♦

— Я не пам’ятаю, коли в останнє тут була.

Адаліна на кілька секунд затримала погляд, вдихаючи солодкуватий аромат цвітучих троянд. Вся долина була всаджена трояндами, від звичайнісіньких сортів до екзотичних, з всіма можливими кольорами. На лавочках сиділи літні люди, милувались красою, а хтось займався ранковою пробіжкою. Життя в Черкасах продовжувалось, буяло, і тільки зараз Адаліна усвідомила, що вона застрягла. Її життя ніби хтось поставив на паузу, не даючи жодного шансу, щоб видряпатися. Вона не звертала увагу на погоду, власний раціон, обірвала всі зв’язки з колишніми приятелями. Центром її всесвіту, стала маленька сестричка, з якою не було ні зв’язку. Адаліна мала купу питань: «хто забрав Елю? З якою метою? Що їм потрібно?» Питання її лишались без відповіді, і в такі моменти, вона яро злилась на бабусю яка нічого не розповіла і не лишила навіть підказок.