6

Іван сидів в кріслі практично непорушно, час від часу гучно видихаючи повітря ніздрями. Не було в нього ні апетиту, ні інших людських потреб, а погляд його був прикутий до годинника. Час тягнувся неймовірно довго, стрілки годиннику Іванові здавалось, що періодично взагалі не рухаються. Всі його думки крутились навколо ситуації, що склалась. До недавно все було спокійно в його житті, він мав власну справу, яка приносила хороший заробіток і дозволяла поєднувати хобі з роботою. Мав і без того насичене життя, періодично ходив на побачення, відвідував музеї та виставки, контактував з молодими авторами, домовляючись, що їхні книги стоятимуть в його крамниці на вітринах. Жив як і всі нормальні люди, майже.

Поява в його житті Адаліни, стало початком дивовижної пригоди, яка не зрівняється з жодною книгою. Пошуки таємничої книги, яка особливо цікавила Івана, через своє хобі та звичайно Евеліна, яка зникла таємничим способом.

— Біля будинку хтось є-є, — порушив тишу Яків, який до цього також сидів мовчки.

— Адаліна?

— Ні-ні.

— Істота?

— Ні-ні.

Іван підвівся з крісла, швидко на скільки це можливо, спустився з горища практично переступаючи по дві сходинки. Незнайомець настійливо тиснув на  дверний дзвінок. Уповільнившись, Іван обережно заглянув у дверне вічко, подавляючи своє хвилювання. Безпалий знав, що знайомих в подруги в Черкасах не було, тож і нікому було завітати в гості до неї.  Він очікував побачити по т сторону дверей – сусіда чи якогось кур’єра, але точно не чоловіка з пишним букетом квітів. Гримаса обличчя Безпалого вмить спохмурніла, а губи викривились в огиді, мов щойно він лизнув лимон. Незнайомець продовжував тиснути на дзвінок.

— Мені його впустити-впустити?

Яків стояв поруч біля Івана і спостерігав за ним, Іван нічого не відповів. Безпалий відкрив двері, ставши в порозі, перекриваючи вхід до будинку.

— Чим можу допомогти?

— О-о, — здивовано промовив Віктор, який не очікував побачити молодого парубка в будинку Рейнхард. — Ви напевне хлопець Адаліни, — Іван відчув як на його щоках з’явився рум’янець, але впускати незнайомця він не збирався. — Я її друг, можу її побачити?

— Адаліна немає тут друзів, хто ви такий?

— Віктор Змієвський. Я був близьким другом Катаріни, і тим, хто допоміг переоформити будинок на онучок після її смерті, — Віктор всміхнувся. — Катаріна обожнювала ромашки, тому вирішив, що це буде символічно принести в будинок, де вона раніше жила.

— Від нього лихим тхне-тхне, — ховаючись за Івана, промовив Яків, який весь тремтів від страху.

Віктор кинув лиш мимовільний погляд на домового, але вмить повернув зоровий контакт з Іваном, який схрестив руки на грудях.

— Адаліна зараз не дома, приходьте пізніше.

Іван був налаштований серйозно, і не збирався впускати когось в дім, принаймні доки не повернеться сама хазяйка будинку.

— Не зліться ви так, я зрозумів, що гість не проханий. Тобі, вам не складе тяжкість, передати ці квіти Адаліні? — Змієвський протягнув квіти, але так, щоб не перетнути поріг будинку.

— Передам, — Іван взяв квіти. — На все добре!

Безпалий практично перед самим носом Віктора, закрив двері, не лише на замок, а й на залізний ланцюжок, що слугував додатковим захистом.

— Він мені також не сподобався, аура в нього неприємна, — йдучи на кухню бубонів собі під ніс Безпалий. — Але квіти ні в чому не винні, — поклавши їх в банку з водою, Іван залишив їх на кухонному столі.

— Хто не винен?

За спиною Іван почув знайомий голос.

— Ада! Ти повернулась! Жива й здорова, значить в тебе все вийшло?

Іван відчув полегшення, але не на довго.

— Вийшло, — почувся чоловічий голос з вітальні.

Іван швидким кроком, практично увірвався до кімнати, минаючи стоячу в порозі Адаліну. На кріслі сидів незнайомець, але Безпалий відразу зрозумів, що то кощій.

— Ти його бачиш? — запитала Адаліна. — Так само як і я?

— Бачу, — буркнув Безпалий, якому не подобалось наявність істоти в образі привабливого чоловіка в будинку Рейнхард.

— Я відрізняюсь від решти, мене спокійно бачать всі люди, — Костію не подобались обставини, в яких він застряв в буквальному значені. Ще кілька хвилин назад він готовий був роздерти душу Адаліни на порох, але її сила не дозволяла, щоб він їй нашкодив. — Значить це і є твій будинок. Хороша компанія зібралась, старець-домовий, заклиначка і смертний. Що робитимемо, може в карти зіграємо? Того, хто програє – я вбиваю?

— Ада, він серйозно? — Іван свердлив поглядом кощія, який ліниво розсівся на кріслі, клацаючи набридливо пальцями.

— Ні, звичайно ні. Він підкоряється всім моїм наказам, — вона продемонструвала на лівій руці невеличкий срібний браслет, такий був і в кощія. — Доки він на мені, він не може зашкодити нам.

— А от коли я його позбавлюсь, то зможу, — прокоментував без емоційно Костій.

— Досить себе так поводити! — склавши руки на грудях і нахмуривши брови, промовила Адаліна, помітивши, що Яків зник. — Ти нікого тут не залякаєш!