3

Черкаси для Адаліни здавалось нецікавим містом, далеким від великого Києва, зовсім без тої міської метушні, яка присутня іншим містечкам. Позбавленим тої самої серцевини, за яку жителі обожнюють, а туристи вважають – дивовижним. Кілька триповерхових торгових центрів, з мізерною кількістю магазинів; парків, для яких достатньо одного тижня, щоб скрізь прогулятись; закладів де смачно поїсти. Адаліна ніколи б сюди по добрій волі не переїхала, якби не житло, та фінансові трудності які загнали її в кут. Так було, поки вона не переїхала сюди.

Наразі все здавалось нереальним, всі її останні події життя – стрічка з новин, про вигаданий світ, приправлений заклинаннями, чарами, істотами та найголовніше – зникнення сестри. Часу не було для злості на бабусю, яка прирекла своїх онучок на таку участь, приховавши сімейні секрети. Єдиний, хто повертав здоровий глузд Адаліни до реальності  був Іван, для якого все здавалось чудернацькою пригодою. Йому подобалась компанія домового, знайомство з яким, було далеко в минулому; незвідана книга-реліквія; знайомство з іншим світом. Для Рейнхард можливо було б також зануритись в такі пригоди, якби на кону не стояло життя її сестри.

Ось тепер вона проживає в чаклунському світі, йде знайомими районами, кидаючи косі погляди на перехожих, відшукуючи в них сутність створінь. Адаліна навіть невпевнена як боротися з тими, хто по силі, вміннях перевищує її. Як боротися з тими, на кого людський закон не поширюється, і поліція нічим не зарадить. Їй страшно, але демонструвати страх вона не збирається, хоча б через Івана, по обличчю якого не можна було прочитати жодних емоцій.

— Це тут, — промовив Іван.

Безпалий схрестив руки на грудях, уважно вглядаючись у двоповерхову будівлю, яка складалась більшість зі скла. Приватна лабораторія  з величезною вивіскою синього кольору – «Моно-Ладіс». Від будівлі віяло атмосферою розкоші, бездоганності, стерильності та чистоти. Купа людей в білій  формі, нагадували скоріше ділових бізнесменів, аніж звичайних медичних працівників.

Через кілька секунд обоє увійшли до лабораторії, де їх привітно та з широкою посмішкою зустріла адміністратор.

— Ласкаво прошу до «Моно-Ладіс», ви записані на зустріч?

В будівлі знаходилось чимало відвідувачів так і персоналу, який метушливо пересувався між кабінетами та поверхами. Все було практично в білих кольорах, за виключенням ескалатора та гігантських висаджених вазонів, які додавали атмосфері ще більшої розкоші.

— Ні, я б хотіла потрапити на консультацію до Ярослави Дайер. Це можливо?

Адаліна сумнівалась до останнього в правильності дій, адже потрібно було не просто переговорити з персонажем з книжок, а з реальною істотою – бабою Ягою. Баба Яга яка мала реальне людське ім’я, професію, сторінку в мережі та навряд, оточення знали її справжню суть. Адаліна була вдячна Якову, який виступав для неї не просто домовим, а скоріше провідником у світ істот та чаклунства. Тому, його знання Адаліна цінувала як ніщо, і дякувала за обізнаність про інших істот та їхні людські життя.

— Так, хвилинку почекайте, звірю її графік. О, через п'ятнадцять хвилин в неї закінчиться сеанс з іншим пацієнтом, і ви зможете попасти до неї на зустріч. Поки заповніть анкету відвідувача, — дівчина протягнула амбулаторну картку та ручку. — Можете присісти за той столик в кутку і все заповнити. Я вас покличу, коли пані Дайер готова буде вас прийняти.

Сівши за столик, Адаліна поглянула на Івана.

— Інколи досить одного погляду, щоб я зрозумів, що ти хочеш. Думаю не буде проблем, якщо ти заповниш реальні свої дані.

— Ти часом мене лякаєш, — пробубоніла собі під ніс Рейнхард, вписуючи свою дату народження кривим почерком, навмисне.

— Я ось про що думаю, — практично пошепки промовив Безпалий. — Вона працює лікаркою, і ця вся будівля належить їй. Що вона може попросити в обмін, на ім'я Кощія?

— Попросити? Я рішуче налаштована не просити… а вимагати!

— І як це ти зробиш, цікаво?

— Побачиш!

— Пані Дайер вільна, її кабінет на другому поверсі зліва, шістсот шістдесят шостий кабінет, — промовила адміністратор, підійшовши до столика. — Анкету заповнили?

— Так, тримайте. Дякую.

Піднімаючись ескалатором, Рейнхард кидала косі погляди на спокійного Івана, який на відміну від неї, здавалось справді йшов на приймання до лікаря. 

Перед кабінетом Безпалий різко зупинився.

— Дозволь мені почати розмову.

— Ти знаєш, як розмовляти з бабою Ягою?

— А ти в цьому експерт я бачу, — невдоволено відізвався Іван, після чого легенько постукав тричі у двері.

— Заходьте, — пролунав мелодичний голос лікарки.

Кабінет мав звичайнісінький інтер’єр – стіл, стільці, ноутбук, полиця в якій зберігались купа товстелезних папок з документацією. На стіні висіли в рамках декілька сертифікатів та нагород – все, як у звичних кабінетах. Ось тільки на підвіконнику чудернацька кімнатна рослина привертала увагу своєю незвичність, маючи вигляд чогось середнього між мацаками медузи та локшиною швидкого приготування. Біля вазона стояли невеличкі колбочки з кришталево-прозорою рідиною, які не були  частиною інтер’єра.

В кріслі сиділа жінка, років тридцяти п’яти не більше, і її зовнішність була бездоганно-природна. Блискуче, густе чорне волосся елегантно заплетене в косу; гладка шкіра без вад; довгі вії без натяку на туш чи інші косметичні засоби; ідеальної форми брови та пухлі вуста, які зазвичай називають – стиглими, як вишня.  Адаліна не бачила в ній баби Яги, зовсім.