2

— Ваня ти просто не уявляєш, як я тобі вдячна за допомогу! Як би не ти…

— То ти сама б таскала тяжкі валізи з купою непотреба з нової пошти. Сама б відшкрібала засохлий жир на кухонній плиті; сама б чухрала засмалену плиту та виносила барахло з підвалу та горища, — продовжив юнак за дівчину, періодично потягуючи через соломину холодну каву, яка неймовірно освіжала в незвичну травневу жару.

Іван Безпалий був знайомий з Адаліною практично з дитинства, він був тим самим сусідським хлопчиськом, що ходив в круглих окулярах читаючи постійно книги та зовсім не дивлячись телевізора – бо це шкідливо для зору. Через стільки часу, доля знову звела їх в містечку Черкаси, де Безпалий виявилось працював адміністратором в книгарні, і сам наполегливо пропонував свою допомогу.

— Ти правий, — посміхнулась Адаліна, розуміючи, що будинок тепер повністю чистий та в деяких моментах навіть відремонтований, і це заслуга більше Івана, чим її власна.

Чистота тепер була не просто пріоритетом для Рейнхард, це один із факторів, який забезпечує для молодшої сестри  спокійне життя без зайвих провокацій бронхіальної астми. Захворювання Ельвіри було ще одною перепоною, яку потрібно було побороти. Останні місяці для Адаліни виявились суцільним стресом, але зараз здавалось чорна смуга закінчувалась і життя потихеньку налагоджувалось. Попереду чекало три місяці жаркого літечка, за які Адаліна планувала влаштувати сестру до школи, віднайти хорошого логопеда та знайти роботу, щоб погасити кредитний борг.

— Що збираєшся тепер робити?

Допивши каву, Іван спокійно пішов до умивальника мити склянку, подаровану ним же. Він почував себе в будинку комфортніше, чим сама власниця.

— Цей тиждень хочу відпочити, переїзд і вся ця волокнина з документами насправді дуже виснажила мене, і Елю напевне також. Хоча здається мені, вона не розповість про таке. Я навіть інколи думаю, що вона все прекрасно розуміє, але повторює за мною, удає, що в нас все добре. Тому трішки відпочинку не завадить нам обом, а потім все по плану – школа, лікар і звичайно нова робота.

— Ти ж знаєш, що я завжди до твоїх послуг і буду тільки радий тобі допомогти. Вакансія в книгарні вільна.

Іван більше не носив окуляри, замінивши їх на лінзи, що дивно віддзеркалювали насичено-яскравий зелений колір його очей. Лише зараз Адаліна помітила його ямочки на щоках, які так пасували до його білосніжної посмішки. Безпалий виріс привабливим високим юнаком, в якого обов’язково мала бути прихильниця, і не одна так точно. Рейнахрд відвела погляд, проганяючи дурні думки, понад усе на світі їй не хотілося відчувати щось більше аніж глибоку вдячність та дружбу до хлопця.

— Заманливо, але ні. Я люблю свою професію.

— Десь я це вже чув, — Іван посміхнувся, прозоро натякаючи на роботу в Києві, яка приносила малий дохід. — Тепер ти не одна, і повинна турбуватись про майбутнє Ельвіри.

— Поверніть мені мого друга Ваньку, а не буркотливу бабцю! — від останніх власних слів, очі дівчини стали скляними, вона сама не усвідомила що сказала. Бабуся справді була занадто буркотлива, забобонна, і все ж таки найріднішою бабусенькою, яку дівчина ігнорувала останні місяці. Сльози різко закапотіли, лишаючи плями на білій скатерці столу. — Вибач, в мене таке вперше.

Рейнахрд обернулась від друга, витираючи очі, намагаючись себе опанувати. З підвалу донісся різкий гучний стук, на що обоє друзів підскочили зі своїх місць, направившись на звук шуму.

Новий дім був дещо незвичний у своїй будові: величезне горище, на якому можна було запросто облаштувати ще один поверх; східці до підвалу розміщувалися відразу в кухні; велика вітальна де розміщувався камін, в стіні якого було вбудовано тринадцять ключів, різних розмірів та форми. Адаліна не розуміла, навіщо бабуся купила будинок, в якому все було не ординарним та дивним.

— Боже, Еля! Надіюсь нічого серйозно не квапилось, — нервово спускаючись в темний підвал, коментувала Адаліна.

Взявши на себе відповідальність опікуна, вона забула про здоровий сон, все що її тепер турбувало так це молодша сестра і все що з нею пов’язане.

Східці під ногами скрипіли, і це був єдиний звук, який лунав в підвалі. Іван дістав телефон, увімкнувши ліхтарик, через те, що освітлення однієї тьмяної лампочки було недостатньо.

— Ельвіра, — заговорив Іван перший, — ти ж добре знаєш, тобі заборонено сюди спускатись! Хутчіше виходь, а то бабай* за тобою прийде!

— Еля, не жартуй так! — Адаліна гнівно направилась до крісла качалки в кутку, на якому виднівся силует Ельвіри. Тінь молодшої сестри продовжувала мовчати, гойдаючись в кріслі. — Еля, ти мене засму… — Адаліна змовкла, щойно світло ліхтарика впало на крісло.

Замість молодшої сестри, вона побачила старенького дідуся в розірваному лахмітті, на його голові ледь тримався солом’яний капелюх з під якого стирчало неслухняне сиве волосся. Зморшкуваті брудні руки незнайомця міцно тримались за бильця крісла, широка посмішка не сходила з його обличчя, а короткі босі ноги продовжували розгойдувати крісло.

— Здається це звичайний протяг, — Іван направив ліхтарик  на невеличкий вентиляційний отвір, що знаходився кутку під самою стелею. — Тому крісло гойдається і створює шум.

 Адаліна навіть не поглянула на вентиляцію, вона продовжувала дивитись на незнайомця, який єхидно посміхався, продовжуючи гойдатись в кріслі, тихо хихикаючи.