1

— Остання потуга! — скомандувала акушерка, — я бачу головку, ще трішки!

— Не можу, боляче!

— Можеш!

Жінка напружилась, намагаючись повторити процедуру в останнє, та покінчити з нестерпним болем, від якого все тіло трясло.

— Молодчина! — прокоментувала акушерка, передавши малюка до рук медсестри.

Жінка насторожилась, вона не чула жодного дитячого звуку, перед очима все тьмяніло,  кімната йшла обертом. Їй так і не дали побачити доньку.

— Чергову бригаду в сьому палату негайно! Пульс відсутній, ознаки клінічної смерті! Покваптесь! — чітко передала медсестра, кладучи слухавку.

— Моя дівчинка, — жінка тягнула руки до столика, на якому лежала її крихітна донька, — вона не може бути мертвою. Вона особлива…

♦ ♦ ♦

Катаріна з останніх сил намагалася не втратити свідомість, майже весь її одяг наскрізь просяк темно-червоними плямами крові. Одяг неприємно прилипав до зовсім, не молодого тіла. Ноги здавались ватними, в голові паморочилось, в очах з деякою глузливою періодичністю двоїлось. Їй здавалось, що кожна кістка в її тілі переломлена, щонайменше – двічі, а то й тричі. Плата за збереження сімейної реліквії цього разу для неї стала фатальною. Спочатку донька, а тепер й сама Катаріна. Обвітреними губами вдихає повітря просякнуте смертю, вона знала, сьогоднішня ніч остання для неї, він не залишить її живою.

Власна смерть не лякала жінку, сотні її предків, котрі боролися зі злом, проходили подібні муки. Чергова необхідна жертва, яка послугує маленьким відстроченням часу для наступної спадкоємиці, яка продовжить сімейну справу. Вона забере секрет з собою в могилу, маючи надію, що злу не дібратись до книги.

В очах Катаріни зрадливо защипало, коли в голові промайнули шматочки спогадів різного часу: народження онучати-первенця; втрата зятя; поява другого онучати; смерть доньки; ось маленьке дитя вперше робить кроки та міцно тримається за рученя бабусі; вона вже доросліша і намагається прочитати першу свою книгу. Катаріна жалкує, що так мало приділяла часу тому, що дійсно було важливим.

— Де книга? — сухо і без зайвих емоцій, промовив чоловік.

— Зуськи тобі, а не книга!

Катаріна не бачила обличчя чоловіка, лише голос, котрий однозначно десь чула, але закутки пам’яті зрадливо її підводили. Вік все ж таки брав своє, як би цього не хотілось визнавати жінці.

— Мені-і її-ї вби-ити?

Повільно човгаючи великими ступнями, що врази перебільшували людські, істота гучно вдихала повітря широкими ніздрями. Підійшовши впритиск до жінки, яка була паралізована страхом та ледь дихала. Казково довгі, важкі вії, що до цього закривали очі нечистої сили, ледь припіднялись. Секундного блиску тьмяних очей, в яких повністю відсутні зіниці, було достатньо, щоб  в ротовій порожнині Катаріна відчула знову металічний присмак крові. Серце стислося.

Катаріна до цього, ніколи не зустрічалася з істотами, котрих іменували в українських небилицях – Вій*. Створіння вселяло страх, не кремезними ступнями, довгими руками, які волоклись за ним, а –  поглядом. Магічна сила створіння паралізувала і без того ослаблене тіло жінки, один не вірний погляд, смерть раптово гарантована.

— Пробачте-е, мені-і мі-ій па-ане, — істота шаркаючи, відійшла назад, жалібно схрещуючи руки за спиною.

— Катаріно, — чоловік доторкнувся рукою до її сивого чола, погладжуючи з усією притаманною йому ніжністю, — ти можеш обрати іншу участь, аніж твоя донька… мертва донька та зять. Чи краще сказати два зяті. Скажи мені, де книга, і я обіцяю тобі, низка смертей припиниться.

Як не намагалась Катаріна, розгледіти співрозмовника вона все ніяк не могла, хоча його обличчя було в пів метра від неї. Дивна магія, чи глузливе знущання долі, жінка точно не знала. Перевівши погляд на істоту, Катаріна розуміла, Вій – її смерть, жити лишилось їй не довго.

— Горіти тобі в вічному вогні, а не книга!

Губи жінки стиснулись в тонку лінію, з очей крапотіли сльози, вмирати вона не хотіла, але це був єдиний вихід врятувати останню заклиначку.

— Вая, вбити, а потім розшукати її онучку!

«Його ім’я Вая… шкода, що я не зможу записати це в книгу…»

— Слухаю-юсь па-ане.

Пів року потому.

Що таке справжні дорослі негаразди Адаліна Рейнхард зрозуміла, коли на поштову скриньку їй надійшов лист, де йшла мова про смерть бабусі. Залишившись єдиним опікуном молодшої сестри, Адаліна гадки не мала, що виховування шестирічного чада, може запустити нескінченний ланцюг проблем, які збільшувались в геометричній прогресії. Раніше все зводилось до раннього підйому, коли зовсім не хотілось вибиратись з теплого ліжечка; єдиною причиною для головного болю – «що сьогодні одягнути, який колір помади обрати?». Раніше, Адаліна гадки не мала, як варити манну кашу на сніданок, як заплітати неслухняне кучеряве волосся у дві косиці. Врешті-решт як правильно виховувати сестру, мати при цьому добре оплачувану роботу. Часу на оплакування бабусі зовсім не було, заповнення купи паперів на опікунство, пошук нового житла, адже гуртожиток зовсім не підходив для виховування маленької Ельвіри, пошук нової роботи та логопеда.