Епілог

Минуло кілька тижнів.

На перший погляд, моє життя повернулося у звичне русло: ранкове сонце, сніданки, підручники та буденні справи. Але варто було мені лише заплющити очі або піднести руку до срібного кулона на шиї, як я одразу відчувала: світ вже ніколи не буде таким, як раніше.

Одного тихого вечора, коли сонце повільно занурювалося за обрій, забарвлюючи хмари в золотаво-рожеві барви, я сиділа біля відчиненого вікна.

Я витягнула з-під подушки ту саму невагому, сяючу пір’їнку, яку залишив НАН, і поклала її на долоню. Вона м'яко затріпотіла.

По пальцях пробігло знайоме, тепле поколювання. Десь далеко, за межами нашого світу — у чистому, безкрайньому небі Драконячих Земель — пролунав тихий, задоволений гуркіт НАНа. Я заплющила очі й чітко побачила, як Акваріс пірнає в кришталеві води озер, Бронн відпочиває серед розквітлих гір, а Ігніс дарує затишне тепло Палаючій Горі.

Чотири дракони були вільні. Баланс стихій відновився.

До кімнати тихо зайшла мама. Вона поклала руку мені на плече і разом зі мною подивилася на вечірнє небо. У її очах більше не було тривоги — лише спокійна впевненість у тому, що її донька впоралася з великою місією.

— Вони завжди будуть поруч, правда? — тихо запитала я.

— Завжди, Ніко, — посміхнулася мама. — Варто тобі лише покликати — і Повітря, Вода, Земля та Вогонь знову прийдуть на допомогу.

Я закрила свій зошит із написаною книгою, поклала ручку й посміхнулася.

Можна прокинутися зі сну, але якщо ти хоч раз літала на Повітряному драконі й відчула себе справжньою Захисницею, ця магія, сміливість та віра залишаться з тобою назавжди.

Кінець ...