Вітер свистів у вухах, але це був не той холодний, колючий вітер, від якого хочеться заховати обличчя в теплий шарф. Ні, це повітря пахло озоном, висотою і чистою, нестримною свободою.
Я міцно трималася за перламутрову луску на шиї НАНа. Його потужні, напівпрозорі крила розсікали білі пасма хмар, наче гострий ніж. Під нами простягався безкрайній океан із зелених верхівок дерев, срібних річок і величних гірських піків, які знизу здавалися такими неприступними, а звідси, з висоти пташиного польоту, виглядали просто як іграшкові.
— Вище, НАНне! Ще вище! — засміялася я.
Дракон відгукнувся тихим, глибоким гуркотом, що віддався приємним теплом прямо у моїх грудях. НАН був Повітряним драконом — легким, як порив весняного вітру, і швидким, мов блискавка. Поруч із ним я відчувала себе не просто дівчинкою. У цьому світі мене звали Ніка. І це відчуття свободи було найкращим, що зі мною траплялося.
НАН зробив крутий віраж, змусивши моє серце солодко завмирати від захвату, як на найкрутіших атракціонах. Ми готувалися піти на новий розгін, аж раптом...
— НІКО!
Голос пролунав не з неба і не з глибини хмар. Він прогримів звідусіль одразу — суворий, вимогливий, надто знайомий.
— Ніко, ти знову піднялася так високо?! Негайно спускайся! Скільки можна випробовувати долю?!
Світ довкола розмився. Перламутрова луска НАНа почала танути, мов ранковий туман. Градієнтні барви неба замінилися на білу стелю моєї кімнати, а замість реву вітру я почула, як ритмічно цокає годинник на стіні.
Я розплющила очі й різко сіла на ліжку. Серце все ще калатало від швидкого польоту, а в долонях, здавалося, досі зберігалося відчуття прохолодної луски.
— Ух... Встигла прокинутися, — полегшено зітхнула я, потерши очі. — Ізбігла покарання в останню секунду!
Я вже думала, що це був просто черговий дивовижний сон, який розвіється до сніданку. Але коли я встала з ліжка й подивилася у вікно, на підвіконні лежала невеличка, абсолютно прозора пір’їнка, яка тремтіла навіть тоді, коли в кімнаті не було жодного протягу.
НАН справді існував. І це було тільки початком.