Розділ 29 - Аналіз

Ріхтер фон Варретт

Важкий сьогодні видався день і насичений подіями. Я зручно вмостився у кріслі, намагаючись відтворити їх як можна точніше.

З самого початку з цими трипатонами було щось не так. Вони не вели себе, як звичайні звірі. Та інформація, що я знайшов у бібліотеці, цілковито вказувала на це. І всі вилазки у їхній світ не давали мені відповіді на питання: що з ними не так? Не став засмучувати відьмочку, а тому не розповів їй всю правду. Гадав, що на місці все вирішиться. Так і трапилося.

Потрібно було перестрахуватися, щоб трипатони не перешкодили нам потрапити назад у наш світ. І багаття, які ми розвели зіграли свою роль, але не одразу. Арія чекала неподалік, щоб за моїм сигналом бігти на рівнину, за златником. А я, перевтілившись, піднявся в небо.

Як добре було розправити крила і насолодитися польотом. Зробив декілька кіл, а заодно роздивився світ. І помітив певну особливість. Світ складався з невеличких оазисів, як той, в якому мешкали трипатони, а решта територій – була випаленою пусткою. І що саме дивовижне, в оазах крім трипатонів, мешкало досить багато інших тварин! У формі дракона я відчував їх присутність. Встиг я запримітити і інших хижаків, тих, які залишали за собою пустку. Віддалено вони нагадували крокодилів, з пащі яких виривалися снопи іскор та полум’я. Вони випалювали землю навколо, роблячи її не придатною для життя. А от трипатонів вони, схоже боялися, тому і не підходили близько до їхніх оазисів. Тепер пазл нарешті склався. В цей світ не просто не прийшли дракони. В ньому навіть людей не було, які б дали поштовх до розвитку світу. А панували тут два хижаки, які ділили між собою території. Тому і поведінка трипатонів була незвична. Вони були не тільки хижаками, а ще й захисниками! Безліч тварин перебували в оазі під захистом трипатонів.

Але прийшов час втілювати наш план в життя. Я пролітав над рівниною трипатонів, щоразу знижуючись. Ось я вже був настільки низько, що міг розгледіти всі деталі. Дракон видав рик і мене таки запримітили. Трипатони почали піднімати свої морди, шукаючи загрозу. Вони крутили головами на всі боки, не розуміючи звідки йде загроза. Я ще раз рикнув і тепер вже трипатони попіднімалися на задні лапи. Схоже, до них вперше ворог наближався з повітря. Тишу розірвав несамовитий клич і всі трипатони поспішили втікати з рівнини геть. Піднявшись трохи вище, я запанікував. Тварини бігли зовсім не в тому напрямку, у який я їх спрямовував. Трипатони направлялися прямо на відьмочку, а я не встигав нічого зробити! Вона чекала мого сигналу, щоб йти на рівнину і була досить далеко від вогнищ. Чому я не продумав сигнал небезпеки?! З розпачу вигукнув Арії:

«Тікай до лісу! До вогню!»

Відьмочка підняла погляд в небо і відшукала мене. Я просто не повірив тоді, що Арія мене почула! Гадав, що це просто збіг! Але наступної миті вона чимдуж побігла до вогню, а отже добре почула і головне зрозуміла мене!

«Швидше, Арія!» – направив ще одне послання до відьмочки, підганяючи її.

«Якби ж я могла!» – пролунала відповідь у мене в голові. Цього я вже точно не очікував, а тому ледь не втратив висоту від несподіванки.

У два швидких махи крила наздогнав трипатонів, і проревів випускаючи між стадом та відьмою стіну вогню. Трипатони досить швидко перегрупувалися і нарешті ринулися у потрібному нам напрямку. Перевів подих.

«Ти як?» – звернувся до Арії, продовжуючи слідувати за трипатонами.

«В порядку», – пролунала відповідь. Голос тихий але впевнений. Відьмочка добряче злякалася, але вже майже прийшла в себе.

«Арія! Не гай часу, швидко викопуй коріння!» – звернувся до неї, коли відігнав трипатонів на досить велику і безпечну відстань.

Довго літав, спостерігаючи за трипатонами, та за іншими хижаками. Не можна допустити їх сутичок. Я не збирався занапастити цей світ, який навіть в таких умовах намагався вижити. І трипатонів потрібно було повернути назад на рівнину, де вони захищали інших тварин.

Трипатони блукали пусткою і потроху заспокоювалися, хоча їх вожак час від часу поглядав в небо вишукуючи мене. Я був поруч, не даючи їм шансу повернутися назад. А вони цього хотіли, адже пустка була непридатною для життя. Якщо я їх залишу тут самих, то їм не знадобиться багато часу, щоб повернутися додому. Так і зробимо, коли Арія закінчить викопувати свої корінці. Але трапилося дещо інше.

«Арія, часу не лишилося, вони скоро повернуться. Тікай швидше!» – повідомив відьмі, запримітивши першого хижака пустки «крокодила». Швидко облетів зграю трипатонів і погнав їх назад на рівнину. Не можна допустити зіткнення хижаків тут у пустці. Трипатони сильні лише в своїх оазах, це я вже встиг зрозуміти.

«Тікати? Я ще не весь златник викопала», – пожалілася Арія.

«Тікай! Моя ненаситна відьмочка!» – звелів я їй, і побачив, що вона вже біжить  до вогнищ.

Упевнившись, що трипатони прямують до своєї рівнини, а «крокодили» не наважилися переслідувати їх і залишилися у своїй пустці, полетів до вогнищ, де миттю перевтілився.

Відьмочка летіла з усіх ніг нічого не бачачи навколо себе. На усій швидкості вона врізалася в мене і я одразу ж згріб її в обійми. Відчув ледь відчутний навіть для мене аромат бузку на її волоссі, і тільки тепер зрозумів, що все скінчилося.