Розділ 5 - Звідки тут дракон?

Аріелла Віндор

Ранок видався просто чудовим. Я пила каву, за звичкою розгойдуючись на стільці. Ось ніяк не можу позбутися цієї дитячої звички, Урос навіть втомився робити мені зауваження щодо цього. За переглядом газет і розмовами з духом час пролітав непомітно.

– Дивись, – показала я на заголовок в одній із газет, – а наше селище – знамените.

– І що там пишуть? – Урос засунув свій котячий ніс у газету.

– Виявляється за останній рік, тут часто спостерігали драконів. Уявляєш, драконів! І що вони забули у цій глушині?

– Добрий ранок! – пролунав приємний голос.

Обриси Уроса миттю розпливлися і він зник, а я так різко розвернулася на стільці, який і так з моєї милості стояв на двох ніжках із чотирьох, що не втримавши рівновагу, полетіла на підлогу. Мить і моя п’ята точка приземлилася на щось м’яке. Обережно розплющила очі (і коли тільки встигла їх заплющити?). Я лежала на дивані у вітальні, і на мене плавно опускалася газета, яку я читала до падіння. З побоюванням скосила погляд на стіл: слава Абросу, чашка з кавою залишилася там.

Внизу східців стояв самовдоволений дракон. Хоча ні, не такий уже й самовдоволений, бачу тінь каяття на його обличчі.

– Вибач, не хотів тебе налякати, – повідомив дракон.

Я дивилася на дракона і не могла зрозуміти, що сталося! Ні, я маю на увазі зовсім не моє падіння, тут все зрозуміло. Дракон телепортував мене на диван коли я впала зі стільця, тут справа в іншому.

«УРОС!!!!»

«Та тут я, чого кричати?» – пролунав голос у моїй голові.

«Поясни мені одну річ, як я могла забути, що в моєму домі живе дракон?»

«Ем, я думав, ти просто змирилася з цим фактом і вирішив не псувати тобі ранок. Що, знову проблеми з пам’яттю?» – співчутливо запитав Ур.

«Схоже, що так! Треба поговорити!»

«Як тільки здихаєшся льодяника, я у твоєму розпорядженні», – заявив Хранитель.

А я так сподівалася, що стазис хоч цю проблему вирішив! А виявляється що ні.

– Все в порядку, – нарешті відповіла я льодянику, і повернулася назад на своє місце. – Дякую. На сніданок вівсяна каша з молоком та омлет.

– Чудовий сніданок, – сказав дракон, пройшовши на кухню.

– Дякую за продукти, – подякувала я дракону. Тепер я зрозуміла, звідки у моєму холодильнику взялося м’ясо та решта продуктів.

– Без проблем, – дракон уже розмістився навпроти мене зі своїм сніданком.

«Ур, це ж коли він прокинувся, що вже і в селище сходив?»

«Дракон – рання пташка», – хмикнув дух.

«Ну що ж, принаймні мені є чим його годувати».

Поки дракон снідав я продовжила вивчати газети, які накопичилися за майже рік моєї відсутності. Дракон лише кинув погляд на дати газет, але промовчав. А коли його чашка кави спорожніла, він взявся за розпитування.

– Арія, ти постійно живеш у цьому будинку?

– Так, – я перевела здивований погляд на льодяника.

«До чого такі питання? Урос, що хоче від мене цей дракон?»

«Арішка, ти що зовсім забула навіщо його позвала?» – затурбувався Хранитель, з’являючись на краю столу.

«Ні, Ур, це я вже згадала. Але до чого його питання?»

«Спитай у нього сама!» – порекомендував Урос і знову зник.

– Дивно, – продовжив дракон. – Минулого літа ми були тут з Мікелем, але будинок був порожнім!

А він проникливий. Треба бути з ним обережною.

– Так, влітку мене тут не було, – підтвердила слова дракона.

– І де ж ти була? – сині крижані очі невідривно слідкували за мною.

– Їздила відпочивати, – видала я перше, що прийшло в голову. Не подобалася мені ця розмова.

– Я гадав, що відьми не відпочивають. Відьомський дар це ж покликання, з’єднання з природою. Ви ж тому і місця для життя обираєте такі, як це болото.

«А дракон виявляється багато знає про відьом».

– Я не звичайна відьма!

– Я це помітив, – задумливо протягнув він і піднявся, щоб помити посуд.

Я залишила дракона освоюватися в будинку, а сама втекла в кабінет.

Він був не лише кабінетом. Це було серце нашого роду. Своєрідна скарбничка запечатана від сторонніх. В ньому зберігалися важливі документи, амулети і накопичувачі. А один із куточків був виділений під лабораторію для приготування зіль. А ще була невеличка комора для зберігання інгредієнтів.

Крім розмови з Хранителем, була у мене ще одна справа, яка потребувала негайного вирішення.

«Урос, виходить, що все дарма!» – подумки вигукнула я.

«Арішка, і не з таким справлялися, прорвемося!»

«Рік стазису нічого не дав. Я тільки втратила час!»

«А ну не розкисай! Як це нічого не дав? Якби не стазис, то ти тут не розмовляла б зі мною. Не було б зараз ні тебе ні мене! Він врятував тебе, он поглянь – жодного шрамику не лишилося! Красуня!»