Розділ 6

Крики птахів пронизали тишу. Зловісний туман оповив Новий Орлеан, перетворюючи контури будівель на химерні, невпізнанні силуети.

Від раптового потужного поштовху шибки в домівках розлетілися на друзки. Перелякані люди із криком пригнулися, закриваючи голови руками. Агата силою телекінезу в останню мить перехопила гострі скалки — вони зависли в повітрі просто над головами містян. Лаффон спрямувала уламки вище до неба й наказала людям тікати.

Коли вулиця спорожніла, дівчина почала повільно опускати скло на землю, аж раптом почула тонкий, наростаючий свист. Він ставав дедалі гучнішим, пронизуючи мозок. Агата затремтіла, втрачаючи концентрацію, і смертоносний град хаотично розлетівся врізнобіч. Впавши на бруківку, вона важко задихалася і щосили затискала вуха долонями. Коли свист нарешті затих, вона перевела подих і поглянула на власну руку, в якій застряг закривавлений шматок скла. Біль завжди тверезив — він був єдиним беззаперечним доказом того, що вона все ще жива, тут і зараз, посеред цього безумства. Зціпивши зуби від різкого болю, висмикнула його і, насилу підвівшись на ноги, озирнулася.

Помітивши в тумані густі тіні, вона почала повільно відступати. Цокіт її підборів по каменю віддавався луною, і здавалося, що це взагалі єдиний звук у занімілому місті. Більше не лунала джазова музика, зник веселий гомін. Навіть птахи у небі замовкли. Місто, яке ще годину тому задихалося від життя, тепер нагадувало склеп, де тиша тиснула на плечі важче за будь-який фізичний вантаж.

Зупинившись, Агата різко обернулася і на льоту перехопила кинутий у неї ніж. Поглянувши на лезо, вона похитнулася від подиву. Часто доля б'є найболючіше не руками ворогів, а зброєю тих, кого ми вважали своєю фортецею. Ця зброя належала Даніелю.

Прийшовши додому, швидко прийняла душ і змила із себе кров та бруд. Переодягнувшись у більш зручний одяг, нагодувала Даркі. Діставши подарований клинок від Джеральда, стиснула його за руків’я. Перевівши погляд на ніж Даніеля, нахмурилася. Якщо Конклав спотворив його свідомість, чи зможе вона боротися з коханим чоловіком?

«Перевірка кохання та мужності!» — подумала Агата й, взявши ніж Даніеля, сховала його в чобіт.

Почувши нявкання, оглянулася й, схилившись, погладила Даркі.

— Ти, мій милий, залишаєшся вдома. Корм у мисці на кухні.

Кіт, потершись об її руку, побіг на кухню. Агата, важко зітхнувши, вийшла з будинку й пішла в оранжерею. Зрізавши троянди, розділила їх на два букети.

Усередині нас із кожним нещастям зростає порожнеча. Деколи душевний біль спричиняє більше ран, ніж фізичний. Він не обпалює, однак і загасити незмога. Його неможливо виштовхнути, як недобропорядного гостя. Біль заполоняє нашу реальність. Ми дихаємо ним, засинаємо з ним і прокидаємося також. Інколи біль виховує людей. Він привчає нас до того, що переживання душевного болю природне, неминуче і ми можемо з гідністю прийняти його, не опускаючись до ницості. Інколи наш душевний біль становиться стимулом боротися зі своїми страхами та почуттями гніву, які буяють у нас і бажають вирватися назовні. Можна піддатися емоціям, проте, один невірний крок — і ми вже захлинаємося своїм болем.

Вулиці були пустими. Червоні хмари зловісно нависали над містом. Незвично було бачити Новий Орлеан тихим та похмурим. Було відчуття, ніби навіть у повітрі повиснув страх, який окутував кожну будівлю й навіть цеглинку в місті. За містом туман розвіявся, й Агата, стиснувши кермо, поглянула на спідометр та натиснула на педаль газу. Загальмувала перед входом до кладовища Святого Людовика, взяла клинок та поклала його у футляр. Вийшовши з машини, дістала букети червоних троянд зі своєї оранжереї й попрямувала до родинного склепу. Не лише в родовому маєтку Лаффон була магія роду, але й у склепі також. Агата, відкривши його силою, зайшла всередину. Діставши сірники, запалила свічки та розклала по склепу троянди. Узявши ніж, зробила надріз на долоні, й маленькі краплинки крові впали на підлогу. Магія крові є дуже могутнім енергетичним зв’язком у родині Лаффон та має сильний вплив у порівнянні з іншими видами заклинань. 

— Зараз мені як ніколи потрібна ваша допомога, праотці, — ковтаючи сльози, прошепотіла Агата. — Я заплуталась у власних почуттях, ненависті та страхах. Не прийняла твоєї смерті, доню. І цей біль буде завжди зі мною. Я не можу змиритися з тим, що не змогла врятувати тебе й твого батька Анрі. А почуття помсти все одно не дало мені спокою. Я врятувала Ілая, тому що побачила в ньому беззахисну дитину. Врятувала незнайомого юнака та привела його у свій будинок, тому що материнське серце бажало б, щоб хтось і тебе врятував, Мілено. А тепер я боюся, що й Ілая не зможу захистити.

У склеп залетіла ворона. Агата, стрепенувшись, оглянулася. Помітивши, як у приміщенні з’являється сірий дим і підіймається доверху, затамувала подих. Побачивши образ доньки, ахнула. Сльози з новою силою полилися по щоках. Впавши на коліна, простягнула до неї руку, а натомість торкнулася диму. Крізь пелену сліз побачила, що Мілена всміхається. На її юному та милому обличчі була усмішка. Серце в грудях забилося, й Агата глибоко вдихнула.

— Мамо, я поряд із родиною та батьком, — почувся голос доньки. — Не плач більше за мною. Я на хмаринках. Врятуй Ілая. Магія Рейвах відродиться в тобі.

Агата відчула, як її тіло мліє, а повіки повільно закриваються, й останнє, що почула, було: «Ти повинна жити заради нас, матусю», — і вона заплющила очі.