Розділ 6

Крики птахів пронизали тишу. Зловісний туман оповив Новий Орлеан. Контури будівель створювали ілюзію невідомості та непізнаваності. Від сильного поштовху шибки в домівках повилітали, й люди, закричавши, пригнулися та закрили руками голови. Агата силою телекінезу зупинила уламки скла, вони зависнули над головами людей. Лаффон, піднявши уламки догори, наказала людям тікати.

Коли вулиця спорожніла, Лаффон, повільно опускаючи скло на бруківку, почула свист. Він ставав голоснішим. Агата, затремтівши, втратила концентрацію, й уламки хаотично розлетілися в різні сторони. Впавши на бруківку й важко дихаючи, закрила вуха руками. Коли свист пройшов, перевела подих і поглянула на руку, в якій стирчав уламок скла. Зціпивши зуби від болю, витягнула уламок і, піднявшись на ноги, оглянулася. Помітивши в тумані тіні, повільно почала відступати. Цокіт її підборів по бруківці віддався відлунням, і здавалося, що це був єдиний шум у місті. Більше не лунала музика та веселий гомін людей. Навіть не чутно було птахів у небі. Зупинившись, різко оглянулася й на льоту перехопила ніж. Поглянувши на лезо, округлила очі. Цей ніж належав Даніелю.

Прийшовши додому, швидко прийняла душ і змила із себе кров та бруд. Переодягнувшись у більш зручний одяг, нагодувала Даркі. Діставши подарований клинок від Джеральда, стиснула його за руків’я. Перевівши погляд на ніж Даніеля, нахмурилася. Якщо Конклав спотворив його свідомість, чи зможе вона боротися з коханим чоловіком?

«Перевірка кохання та мужності!» — подумала Агата й, взявши ніж Даніеля, сховала його в чобіт.

Почувши нявкання, оглянулася й, схилившись, погладила Даркі.

— Ти, мій милий, залишаєшся вдома. Корм у мисці на кухні.

Кіт, потершись об її руку, побіг на кухню. Агата, важко зітхнувши, вийшла з будинку й пішла в оранжерею. Зрізавши троянди, розділила їх на два букети.

Усередині нас із кожним нещастям зростає порожнеча. Деколи душевний біль спричиняє більше ран, ніж фізичний. Він не обпалює, однак і загасити незмога. Його неможливо виштовхнути, як недобропорядного гостя. Біль заполоняє нашу реальність. Ми дихаємо ним, засинаємо з ним і прокидаємося також. Інколи біль виховує людей. Він привчає нас до того, що переживання душевного болю природне, неминуче і ми можемо з гідністю прийняти його, не опускаючись до ницості. Інколи наш душевний біль становиться стимулом боротися зі своїми страхами та почуттями гніву, які буяють у нас і бажають вирватися назовні. Можна піддатися емоціям, проте, один невірний крок — і ми вже захлинаємося своїм болем.

Вулиці були пустими. Червоні хмари зловісно нависали над містом. Незвично було бачити Новий Орлеан тихим та похмурим. Було відчуття, ніби навіть у повітрі повиснув страх, який окутував кожну будівлю й навіть цеглинку в місті. За містом туман розвіявся, й Агата, стиснувши кермо, поглянула на спідометр та натиснула на педаль газу. Загальмувала перед входом до кладовища Святого Людовика, взяла клинок та поклала його у футляр. Вийшовши з машини, дістала букети червоних троянд зі своєї оранжереї й попрямувала до родинного склепу. Не лише в родовому маєтку Лаффон була магія роду, але й у склепі також. Агата, відкривши його силою, зайшла всередину. Діставши сірники, запалила свічки та розклала по склепу троянди. Узявши ніж, зробила надріз на долоні, й маленькі краплинки крові впали на підлогу. Магія крові є дуже могутнім енергетичним зв’язком у родині Лаффон та має сильний вплив у порівнянні з іншими видами заклинань. 

— Зараз мені як ніколи потрібна ваша допомога, праотці, — ковтаючи сльози, сказала Агата. — Я заплуталась у власних почуттях, ненависті та страхах, — з надривом промовила. — Я не прийняла твоєї смерті, доню. І цей біль буде завжди зі мною. Я не можу змиритися з тим, що не змогла врятувати тебе й твого батька Анрі. А почуття помсти все одно не дало мені спокою. Я врятувала Ілая, тому що побачила в ньому беззахисну дитину. Я врятувала незнайомого юнака та привела його у свій будинок, тому що материнське серце бажало б, щоб хтось і тебе врятував, Мілено. А тепер я боюся, що й Ілая не зможу захистити.

У склеп залетіла ворона. Агата, стрепенувшись, оглянулася. Помітивши, як у приміщенні з’являється сірий дим і підіймається доверху, затамувала подих. Побачивши образ доньки, ахнула. Сльози з новою силою полилися по щоках. Впавши на коліна, простягнула до неї руку, а натомість торкнулася диму. Крізь пелену сліз побачила, що Мілена всміхається. На її юному та милому обличчі була усмішка. Серце в грудях забилося, й Агата глибоко вдихнула.

— Мамо, я поряд із родиною та батьком, — почувся рідний голос доньки. — Не плач більше за мною. Я на хмаринках. Врятуй Ілая. Магія Рейвах відродиться в тобі.

Агата відчула, як її тіло мліє, а повіки повільно закриваються, й останнє, що почула, було: «Ти повинна жити заради нас, матусю», — і вона заплющила очі.

Тиша. Агата чула лише своє серцебиття. Його стукіт віддався у скронях. Глибокий вдих, й у легені увірвалося повітря.

— Мілено! — закричала Агата й, розплющивши очі, оглянулася.

У склепі панувала напівтемрява і свічки де-не-де вже згаснули. Скільки часу пройшло, Агата не могла зрозуміти. Взявши футляр із клинком, забрала другий букет троянд і вийшла. Сутінки оповили землю. А від гнітючої тиші мороз по шкірі пройшовся. Закривши склеп магією, глибоко вдихнула й легко всміхнулася.